Півтора мільярда гривень на допомогу та мікроавтобуси за 400 км щодня: як у Перемишлі дбають про людей з інвалідністю

Чи можливо уявити, щоб у звичайному районному центрі організація, яка опікується людьми з інвалідністю, мала штат у 112 працівників та річний бюджет у 115 мільйонів злотих? У польському Перемишлі це реальність. Тут щодня звозять людей на реабілітацію та терапію з 50 навколишніх сіл, а про забутих чи покинутих напризволяще долі просто не йдеться. Про вражаючий масштаб роботи Міського Товариства інвалідів та його осередків розповідає чернігівський журналіст Петро Антоненко.

Польща: турбота про знедолених

Я не був у Польщі, в такому звичному мені Перемишлі, куди їжджу вже років 20, аж три останні роки. Хоч завжди запрошує мій добрий друг Станіслав Стемпєнь, директор Південно-Східного Інституту Наукового, відомий польський історик, професор місцевого університету. Правда, зустрічалися з ним три роки поспіль, у вересні, на щорічних польсько-українських конференціях в Яремче. І ось нарешті побував кілька днів на початку липня на міжнародній конференції, пам`яті Олександера Колянчука, про яку розповів на цій сторінці нижче.

Звичайно, як журналіст, прагнув підготувати  і ще якісь публікації. То ж  охоче  зустрівся  з моїм давнім знайомим Анджеєм Берестецьким, головою Міського Товариства  інвалідів.

Влітку 2022-го і влітку наступного року я був у Перемишлі, щоб розповісти, як поляки допомагають Україні з перших днів повномасштабної війни. Вже через день після її початку тут було створено громадський  Комітет допомоги Україні. Сформував його згаданий Інститут Станіслава і це Товариство інвалідів. І в закладах Товариства приймали біженців,  готували і відправляли Україні гуманітарну допомогу.

Я ті два роки поспіль побув у Товаристві. І, окрім цієї роботи по допомозі нам, був  також вражений загалом діяльністю цієї організації. Нічого подібного, на жаль, не можна і уявити у нас в Україні. Наприклад,  в Ніжині чи Прилуках. Хоч Перемишль – таке ж повітове місто,  з тим же населенням у 60 тисяч людей.

У Польщі, як і скрізь, є знедолені, люди непростої долі, самотні, хворі, інваліди. Але нема забутих. Всі під опікою держави, церкви, ось таких громадських організацій.

Анджей Берестецький має  і українське коріння. Він розповів мені, як у його прабабусі на Івано-Франківщині перед Другою світовою війною радянські окупанти-«визволителі» вбили всю рідню, лише вона врятувалася чудом, а також пограбували все майно.

Головою Товариства Анджей на громадських засадах. За фахом вчитель, має аж три педагогічні освіти, причому, пов`язані якраз з навчанням і вихованням інвалідів – дають у польських вузах і таку спеціальність. Працює і далі вчителем у гімназії, також у міській раді, у відділі освіти. Його дружина Анета Блонська теж педагог,  має основну роботу. Але є і директоркою одного з трьох закладів Товариства, міського навчально-реабілітаційного центру в Суботках, на околиці міста. Другий заклад Товариства – школа для дітей, що відстають у розвитку.

А в третьому, як і у згадані дві мої поїздки раніше, ми й побували з Анджеєм зараз.

Він назвав своє керівництво Товариством як «хобі». Очевидно, жартома. Бо насправді це величезна робота, яка вимагає неабияких зусиль і часу. Ось її масштаби.

Товариство обслуговує 320 інвалідів міста і повіту. Має 112 працівників у штаті. Річний бюджет – 115 мільйонів злотих, а це на наші кошти (злотий уже дорівнює 12-ти гривням) десь півтора мільярди гривень.  Можете  порівняти з бюджетами деяких сфер, установ Чернігівщини. На 90 чи й більше відсотків це фінансується з бюджету – державного, повітового, міського. Решта фінансування   – за рахунок грантових програм, а  також щось заклади заробляють самі.

Суть роботи Товариства – залучення інвалідів до активного життя. За допомогою спілкування,  посильної, цікавої для інваліда праці, занять. Інвалід не повинен самотньо сидіти вдома в  чотирьох стінах. Вік підопічних цих закладів – від дітей, до літніх людей.

…Їдемо в містечко Коритніки, за 14 кілометрів від Перемишля. Мальовнича місцевість Підкарпаття, вздовж ріки Сян. Анджей пояснює, що саме тут і обирали місце для повітового осередку. Терапія природою. Цей осередок ще більший і розкішніший від міського. Великий двоповерховий будинок. Він довго стояв занедбаний. В комуністичні часи тут був якийсь заклад, пов’язаний з «рольніцтвем», сільським господарством. Потім все занепало, з «розпадом комуни», пояснює Анджей. І ось Товариство попросило у влади повіту все це для повітового осередку. І будинок, і велика, більше гектара, територія – у власності повіту, просто передані в постійне користування Товариству. Натомість повіт фінансує заклад, утримує його.

Анджей по обох осередках ділиться планами подальшої розбудови. реконструкції, ремонтів, коштом і держави, і місцевої влади. Як і в міському осередку, парк ідеально доглянутий. Висаджування дерев, квітів, догляд за парком – все це також роблять самі інваліди. Терапія праці і природи.

Тут все, подібно до міського осередку. Такі ж класи, майстерні, найновіше обладнання, в тому числі комп`ютерне. Є актовий зал для зібрань, концертів. В холі осередку, коридорах – численні нагороди підопічних, отримані на мистецьких виставках, спортивних змаганнях. В цих заходах люди беруть участь постійно, як і на міських і повітових святах, ярмарках. На останніх продають зроблені власноруч у столярному класі меблі, гарний посуд, прикраси, картини. Взагалі картинами завішені всі стіни.

В обох осередках підопічні не мешкають, а щодня приїжджають на заняття. В міському простіше, доїхати з міста і кількох приміських сіл. А як у повітовому?  Виявляється, у всі 5 робочих днів (субота і неділя – вихідні)  осередок звозить підопічних з сіл повіту. Аж з 50-ти сіл! Понад 80 осіб. Є села, де живе один чи два інваліди, але їх також привозять. Увечері так само розвозять по селах, додому. Для цього в осередку є три спеціальні мікроавтобуси. Я сказав Анджею, що це ж величезні витрати, зокрема, на саме лише пальне, плюс утримання транспорту. Він зазначив, що дійсно це так, щодня автобуси «намотують» по 400 й більше кілометрів. Але все це для людей, знедолених, та не забутих.

Екскурсія по знайомих мені по минулих приїздах класах знову була дуже цікавою. В усіх класах у розпалі були заняття. Столярничали, шили, ліпили, малювали, займалися на комп`ютерах.

Я розпитував їх про перебування в закладі, розповідав про Україну, дякував полякам за підтримку нас у цей тяжкий час.

І по доброму позаздрив тому, якою турботою оточені в Польщі люди, обділені долею. Мабуть,  ще й тому. що країна вже 27 років у НАТО і 22 роки в Європейському Союзі, де сповідують саме такий підхід до людини. І де є значні фінансові можливості для такої підтримки цих людей. Що не менше потрібне і чого, звичайно б, хотілося і нам.

Петро АНТОНЕНКО,  редактор чернігівських газет«Світ-інфо» та «Струна»