«…По небу ходить повний місяць»
Микола Будлянський. Дві новели
Помста
Та тітка, кажуть, чорнорота.
Усяк не гребує товар.
Могильні квіти щосуботи
Везе у місто на базар.
Ніхто не відає, не знає,
Хоч квіти й пробує на нюх,
Що поміж пахощів безкрайїх
Вита важкий могильний дух.
А тітці що – збуває… душі
Та ще й прихвалює товар.
В кишеню їй мідяччя трусить
За це довірливий базар.
Коли б він знав, як вона нишком
Вночі на цвинтар поспіша.
Могильний вітер в спину дише
І приголошує душа
Чиясь, бо в неї камінь в грудях.
У неї все, не як в людей.
Хоча вона, бува, на людях
Сльозу і видавить з очей.
Мовляв, самісінька. Від того
Живе абияк – хліб та сіль.
І хрест кладе, й про віру в Бога
Торочить вулиці усій.
Ніхто не вірить їй, бо знає,
Що чорний рот її верзе.
Її і діти обминають,
Як на базар товар везе.
…Була субота. Вітер з півдня
Важезні хмари наганяв.
Ілля на небі сердивсь, видно,
Так хвиськав пугою коня,
Що блискавиць вогненні леза
Сікли і мертве, і живе.
Горіла свічкою береза,
А поруч – дерево криве.
І раптом вдарило навідліг –
Піднявсь у небо сніп рудий.
Сусід із хати хутко вибіг
Із двома відрами води.
Нараз спинивсь. Постояв хвилю:
«Хай нечисть прахом ізійде…»
Гроза минала. Дощик сіявсь,
З-за хмари блискав сонцем день.
Сусіду й досі жити страшко
І чуб на ньому порудів.
По спині бігають мурашки,
Як в темінь вийде по нужді.
По небу ходить повний місяць,
Сміється. Дулю хоч скрути.
Немов багнюку, попіл місять,
Йому, ввижається, чорти.
І дядько щулиться, мов вівця,
Біжить у хату навпрямки.
Чиєїсь мами чорнобривці
Горять печально, як свічки.
Отам, на тому попелищі,
Вита важкий могильний дух.
І вітер тишиться, не свище,
І квіти пробує на нюх.
Нараз зривається із місця,
Летить шулікою в сади.
…По небу ходить повний місяць,
Як в дядька, чуб в нього рудий.
Пізнє яблуко
Ти, осене, була і не була,
Ти, літо, себе випило до краплі.
Низькі, ребристі хмари-дирижаблі
Несуть останні видихи тепла.
Дочасно сад пороздавав вітрам
Червоно-жовте листя, хоч тримався
Останнім яблуком, якого хтось украв…
А хто ж іще – сусідка баба Настя.
Життя у неї – ніби й не було,
Ні дітвори, ні родичів, ні друзів.
Село лиш знає: вроджена в Калузі
І там вчинила непростиме зло.
Відсиділа. І вже, як вік вхилив,
Уїхала до нас, як колимага.
В сільраду принесла якусь «бомагу» –
І голова у пустці поселив.
Нічийну хату називають так.
Ніхто із дачників навіть не став дивиться…
Така стара – й на дрова не годиться,
Та й кажуть ще: живе в ній переляк.
Це дух такий, що бродить по ночах,
Малих дітей страхає до нестями.
А вдень гуля зарослими полями,
Де вже подавно дух хлібний прочах.
Та бабі все їднако, лиш би дах.
Робить вона не вміла й не хотіла.
Лиш вміла цупить, ще, було, просила,
Та не по-людськи якось, а за страх.
Здавалось, баба, та чоловіки
І ті повз двір ошпарено шмигали.
І їм услід матюччя роздавала
І ще й трусила зілля із руки.
Усіх дістала бабина хула.
Таких обходять, щоб біду не кликать,
Та якось завернув до Насті тихо
П’яничка-дід з сусіднього села.
Зиміло вже, а він і дах латав,
Паркан поставив – душу з баби вийняв.
Тож попросився залишитись в приймах, –
Вклонилась баба, наче молода.
Ось лише у вінку із сивини,
Та очі подобрішали і світло
Зігріло душу знівечену діду
Печаттю непрощенної вини.
Гадав, що у житті все нанівець
Звелося і тягнуло до могили.
І він вже не беріг останні сили,
У засвіти пустився навпростець.
Та це село і баба на путі…
Згадав, що має руки майстровиті.
І баба розцвіла хай пізнім квітом,
Та, може, вперше, як і дід, в житті.
І вже повз двір не шмигало село,
І Настя з усіма віталась радо,
Та паморозь осіння листопаду
Недугами лягала на чоло.
Життя миналось, гасло, як вогонь
На недогарку воскової свічки.
І плакав дід, ховаючи обличчя
В пощерблені полумиски долонь.
Ти, осене, була і не була,
Ти літо, себе випило до краплі.
Низькі, ребристі хмари-дирижаблі
Рознесли радість пізнього тепла.
Давно вже сад безлистий і німий.
Низького неба вистуджена баня…
Гірчить сльозою яблуко останнє
У глибині межової трави.
