Небо, що єднає з зірками: чому космонавтика — рідна тема для Городні
У квітні в Україні відзначили День працівників ракетно-космічної галузі України. Городнянський край має поважну, більш ніж вікову авіаційну історію, а за недавніх часів вона значно збільшилась.
На початку 50-х років у зв’язку з загостренням міжнародної обстановки радянський уряд вживає заходів для посилення обороноздатності держави. Рішенням керівництва було створено кілька нових військових навчальних закладів, серед яких і 57 військове училище льотчиків військово-повітряних сил. Місцем дислокації були визначені міста Чернігів та Городня. А вже восени 1951 року на тодішньому аеродромі у Городні 702-й навчальний авіаційний полк розпочав перші польоти курсантів на літаках ЯК-18 в ескадрильях В.А.Прохорова та Д.К.Герасимова.
Крім офіцерського та курсантського складу, гарнізон складався з великого колективу надстроковиків (це попередники прапорщиків, службовців, робітників, якими стали саме городнянці). Так, кар’єрі багаторічного директора льонозаводу Михайла Бабаєва передувала посада техніка з ремонту льотних полів та аеродромних споруд. Старшиною полку був Фелікс Плотников – згадують, що саме він був людиною, котра організовувала та ретельно підтримувала порядок гарнізону. Командир полку О.М.Правдивець розповідав, що навіть коли той вийшов у відставку, казав: «Товаришу командир, якщо будуть у полку проблеми з військовою дисципліною – на два тижні запросіть мене. Я швидко наведу лад!».
Старше покоління містян повинне пам’ятати прапорщика Анатолія Мажугу – справжнього фотолітописця не лише історії полку, а й міста. У його доробках – тисячі світлин та сотні метрів кіноплівки. На жаль, не все збереглося.
Технічне обслуговування та ремонт літаків забезпечували городнянські умільці Михайло Хіхлуха, Микола Бебко, Віктор Кукобко, Леонід Кожем’яко під керівництвом мого зятя Ігоря Прохоровського. А нинішній кухар міського ліцею №1 Олена Фіонова тоді також смачно пригощала у полковій їдальні майбутніх генералів та космонавтів!
Чернігівським вищим військовим авіаційним училищем льотчиків свого часу було випущено одинадцять майбутніх космонавтів, у тому числі й перший астронавт (бо літав на американському Шаттлі) незалежної України. Після отриманої теоретичної підготовки в Чернігові в стінах училища, майбутні льотчики-теоретики роз’їжджалися по аеродромах, у тому числі й у Городню. Поки не маю інформації чи всі з одинадцяти вищезгаданих курсантів вийшли до космосу через городнянське небо.
З усіх всесвітньо відомих підкорювачів космосу, увінчаних лаврами та нагородами, Городню навідав лише один Петро Клімук. Тоді, 27 березня 1976 року, зал старого Будинку культури (нині це приміщення спортивної школи) не зміг вмістити всіх охочих побачити та послухати космонавта. З цієї нагоди командування навчального полку відпустило всіх вільних курсантів, адже тим у першу чергу була цікавою та зустріч, вони стояли у всіх проходах, вільних місць не було. Дуже багато про ту зустріч почув від тодішнього першого секретаря Городнянського райкому Петра Сердюка, котрий за статусом і приймав високого гостя.
Звичайно, був стіл, за яким колишній курсант з теплотою пригадував і багато моментів з городнянського життя. Це було таке щире та живе спілкування, воно затяглось у часі, а з Чернігова постійно телефонувало обласне начальство, адже тріщав графік урочистостей там. Серед численних світлин тієї зустрічі є дуже цікаве, де Клімук перебуває у щільному оточенні городнянських красунь. Можу сміливо стверджувати, що це не випадковість, адже багато курсантів по завершенню льотної практики у нашому місті вирушали на службу не лише з новесеньким дипломом, а і з дружиною-городнянкою.
А ось перший український космонавт Леонід Каденюк виявився аж тричі пов’язаним з нашим краєм – тут він проходив курсантську підготовку. Сюди після завершення навчання молодий лейтенант повернувся інструктором. І його перша дружина Людмила Колєватова, хоч і не городнянка за народженням, але з офіцерської сім’ї, котра теж мешкала у нашому місті. Зі шлюбом не склалось, не заглиблюючись в особисте життя все ж скажу, що розлучення дорого вартувало Каденюку: його виключили з московського загону космонавтів, де він перебував на останньому етапі підготовки до польоту.
Багато городняночок свого часу рушили з молодими офіцерами у чисельні, погано облаштовані гарнізони, з честю витримали ті життєві та побутові складнощі зі своїми чоловіками. Такий шлях у Лариси Бикової (уродженої Вендт), Валентини Кунчевської (Гребенник), Світлани Петрушевець (Зеленська), Неоніли Нерубашенко (Купріянова), Галини Мухіної (Дудко), Тамари Олександренко (Спода), Валентина Красносельська (Ломоносова), Галини Катікової (Коваль), Наталії Пелех (Бойко) та багатьох інших.
В історії Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків є одна подія, котра, як на мій погляд, достойна книги рекордів Гіннеса. У листопаді 1965 року відбувся випуск ста льотчиків-інженерів. Згодом 26 з них закінчать академії, 6 стануть генералами та 43 полковниками, 16 офіцерів командуватимуть полками, багато хто з них отримає звання Заслужених військових льотчиків, кваліфікацію «льотчик-снайпер», наукові ступені, стануть льотчиками-випробувачами. Але є інші, не менше вражаючи цифри, які ніхто з вас ніколи не чув. 12 випускників із цих 100 пов’язали свої життя, одружилися з нашими славними землячками-городняночками. Таким чином, Городня забрала 12% наречених училища! Але і це не все – була ще одна родзинка, коли дві рідні сестри вийшли заміж за курсантів одного випуску. Це Валентина Попик, яка поєднала своє життя з Віктором Риндіним, та Тетяна Попік, яка вийшла заміж за Володимира Кузнєцова.
Є й інше, про що можна згадати. Так подружжя Бикових, чий син Костянтин мій однокласник – журналіст та письменник, в ржевському гарнізоні мешкали на одному майданчику з майбутнім космонавтом Валерієм Биковським. А родина Валентини Кунчевської, моєї сестри, у часи мешкання у Зірковому містечку обмінювала житло з одним із космонавтів. Думаю, є й інші схожі історії. Гадаю, якби вдалося покопатися в домашніх архівах наших милих городнянок, то в деяких точно знайшлися б світлини тих років з блискучими курсантами – завтрашніми космонавтами.
Кілька років тому на городнянському сайті обговорювалися явища нашого краю, які могли б бути названі чудесами Городні. Тоді там прозвучала така думка: «А хто візьметься заперечувати існування серед чудес наших ось цієї, на жаль, пораненої злим часом, та й нами, злими людьми, істоти. Воно й справді – як живе, як його назвати просто залізом?». Це місце відоме мешканцям та гостям нашого міста – як один із символів та реліквія. Може й голосно сказано, але, гадаю, гідно про наш легендарний Літак, встановлений на постамент біля території колишньої військової частини.
Але то історія. І хоч давно вже від військової частини у гОродні та аеродрому залишились тільки спогади, впевнений: городнянці ще зроблять свій внесок у розвиток української космонавтики.
Володимир Розинко
Новини Городнянщини
