Спогади. Мир – як мить між війнами 

Не думала й не гадала Людмила Антонівна Корж із Березни, що на 85-му році життя, через 80 з невеликим гаком років, вона знову побачить війну. Гул ворожих літаків і розрив снарядів застав її в Чернігові, коли та гостювала у своєї внучки. Практично не ходяча, на інвалідному візку Людмила Антонівна мусила спускатись у підвал – не заради себе, а заради внучки та маленького правнучка, бо покидати бабусю на самоті вони не хотіли. За іронією долі, коли почалася велика війна з росією, її правнуку Володі, як і їй 80 років тому, виповнилося всього три роки. Для тих дітей війни, що дожили до наших днів, життя – це мить між війнами.  

«Нас мадяри не трогали. Що з нас взять: двоє маленьких дітей і каліка?» 

Коли почалася Друга світова війна і німці зайшли в Березне, маленька трирічна Люда бачила їх лише мигом. Колони важкої техніки та піхоти швидко минули рідне селище, а наступні два роки вона спостерігала переважно поліцаїв із числа місцевих, старосту та нечисленну німецьку комендатуру.  

«Німці зайшли бистро і пробули в нас до 43-го году. По розказках, то нічого поганого не робили, народ не обіжали», – розповідає Людмила Антонівна. 

Були в Березні і мадяри. Ті, поводились більш нахабно, аніж вишколені й дисципліновані німці. Все ходили по хатах у пошуках домашнього харчу. 

«“Матка, яйка, млєкадавай”, – згадує баба Люда. – Нас у матері було двоє дітей: мені було на той час вже три годи, а брату десь год. У мого батька був ще брат безногий Амос, пересувався по хаті на саморобній колясочці з коліщатами. Нас мадяри не трогали. Що з нас взять: двоє маленьких дітей і каліка?»

Про свого дядька Амоса Людмила Антонівна згадує з цікавістю, і не лише через його каліцтво, а через придане: «Скриня в нього така була, так я все лізла в ту скриню, а він казав: “Умру – таді!”. А коли сказали, що Амос умер, я бігом до скрині. Амоса жаліють да омивають, а я до скрині».  

Два роки в німецькій окупації минули для березенців спокійно. Шкоди німці особливої не робили, а поліцаї та староста були призначені з місцевих. Та все ж окупація є окупація. Вже зараз, на схилі літ, Людмила Корж може порівняти німців і московитів, і це порівняння точно не на користь останніх. Та все ж від бомбардування маленькій Люді довелося ховатись. 

«У 43-му році, коли наступали совєцькі війська, ми ховалися в погребниках. А погреби були земляниє, не такіє, як зараз, – каже баба Люда. – Летять самальоти, усі голови позадирали. О, наши летять! А «наши» давай бомби сипать на село. Оказалось, що то були німецькі. А ми бігом у погреб. І бомбами добре сипало, самальотав летіло багацько. На городи все падало… Сусідська хата кала нас згаріла. Помню, мені все казали: читай, Людо, молитву. Я хоч і мала була, а молитви всі знала».  

Хто знає: може молитва п’ятирічної дитини вберегла родину від гибелі, бо ж кидали німці авіаційні бомби рясно.  

«Ударною валною взарвало кришку з погреба, панесло. Карова у нас була така добренна, так її бомбою разарвало. Помню, на поле бігли хаваться. На завтра й ми з сусідами пабігли на поле хаваться, так помню, коні лежали мертві ногами дагари. Оце таке було, як німці одступали», – звучить мелодійна березенська говірка.  

Від голодної смерті врятували діти 

Війна минула, але горе зосталося. У 1946-47 роках більшість березенців голодували.  

Родині Коржів пощастило, бо, як каже Людмила Антонівна, вони були заможними.  

«Якщо у людей були хати соломою криті, то у нас хата була на два входи, і корови були, – говорить вона. – Заможниє були, так і голаду не знали. А другиє галадавали: як оце сусідка кала нас була адна і четвера дітей. У колгоспі дадуть пайку, так у карманчик захаває да дітям несе. Були й такі, що і картоплю гнилую їли». 

А звідки ж та заможність взялась? З людських мозолів! Діди-прадіди ще до приходу більшовиків були кожум’яками, а коли настав час іти до колгоспу – довго противились. У страшному 33-му від голодної смерті діда та бабу Людмили Корж спасли маленькі діти.  

«Кали пришли до дєда із продразвьорсткою, то полізли на чердак і хатіли забрать мішок квасолі. Дід стояв спакойний, а діти палізли на чердак і адлупили, не дали квасолі забрать. У діда з бабою було семеро дітей, так вони всіх і спасли. А дєд довго в калхоз не хатів іти».   

З вірою в Бога… 

Незважаючи на печерний атеїзм, який став ідеологією більшовизму, люди на той час були дуже віруючими. Діти знали давні молитви, які їм передавали діди та прадіди, ходили до церкви та шанували неділю й великі християнські свята. Віра підтримувала і спасала. Спасла вона і діда та бабу маленької Люди.  

«Бабу мою посадили за спекуляцію, –розповідає Людмила Корж. – Четверо дівак на ній було, дід ваював, а баба з нами тут. Баба моя драла крупи, таргавала, щоб якусь одежину їм купить, так їй присудили спекулянство і пасадили. Діти астались на моїй матері. Получилось так, що дід із батьком на вайнє, а бабу пасадили. Адну сестру материну в Германію забрали, а друга жила тут у нас, мене няньчила, на десять год більша за мене». 

Однієї ночі її матері наснився сон. Снився їй старець, який сказав, що батька і матері немає в живих і треба за ними акафіст іконі Домницької Божої Матері замовити. Від Домниці до Березни – подати рукою, але ж… «Як так, – подумала жінка. – Акафіст – і за живими?». 

Наступної ночі – знову той самий сон. Знову старець і знову розмова про акафіст.  

«Будить мати зранку дівера і каже: «Амос, Амос, що це мені отаке наснилось?». 

«Завтра, – каже дядько Амос, – корівчину поженете, то в людей папитаєте. Він мою матір на Ви називав. Вона так і зробила. Послухала людей і замовила акафіст». 

Через трохи з війни повернувся дід маленької Люди, а за ним прийшла з тюрми і баба.  

«Питає матір у них, де вони в теє время були. Так дєд лежав у госпіталі з важким ранєнієм, а баба боліла тифом. Вийшло так, що акафіст і молитва їх спасли». 

От і не вір після такого в Бога! 

Без віри в Бога в той час було ніяк! А на кого ж уповати, як не на його милість? Життя повоєнне – важке. Працювати доводилось часто за трудодні. Але нічого. Вирвались.  

Встигла Людмила Антонівна освоїти за життя купу професій. Ким вона тільки не була: дояркою, працювала на цегельному заводі, давила олію, розносила газети, а на пенсію вийшла «щитоводом», чи то пак по–сучасному бухгалтером. Хоч і нікудишня та пенсія, але кожну копійчину відкладає для онучат і молить Бога, щоб не довелося їм більше пережити авіанальоти, щоб не хоронили матері своїх синів, а підлий ворог не топтав святу землю.  

«Страшно не за себе, страшно за дітей. Я свій вік прожила», – зітхає баба Люда. 

Хоч і в біді, але вкотре переконалась, що наш народ незнищенний доти, доки в нього є єдність. Тож шануймося, українці! 

Віталій Назаренко, фото автора