Від діда-прадіда: руки майстра, що зберегли прадавнє ремесло

Дорога з Чернігова на Снов’янку зазвичай пролітає непомітно під ледь чутний гул автомобільного двигуна. Але іноді варто пригальмувати, щоб за звичним силуетом при дорозі побачити справжню історію. Микола Пономар стоїть на узбіччі не просто з товаром — він стоїть із результатами своїх «зимових походів» у засніжені плавні.

Пан Микола — професійний токар. Десятиліттями він приборкував залізо, знаючи, що точність вимірювання та терпіння — це заповіді майстра. Сьогодні він на пенсії, але станок лише змінився на пучок верболозу. Хоча, якщо точніше — ніщо не змінилося, а дещо переформатувалося.

«Плетіння — це та сама токарська справа, тільки інструменти інші», — посміхається чоловік.

Його шлях у ремесло почався ще сімдесят років тому. Десятирічним хлопчиком він сплів свою першу верейку під наглядом батька. Відтоді життя змінювалося, професії чергувалися, але пам’ять рук про ту першу лозу залишилася назавжди.

Сьогодні багато хто думає, що лоза — це майже такий собі бур’ян, якого повно під кожним містком. Але Микола Пономар розвіює цей міф. Виявляється, через те, що ремесло занепадає, знайти якісний матеріал стає все важче.

«Лоза любить догляд, — розповідає умілець із Снов’янки. — Якщо її не зрізати щороку, пагони грубішають і перетворюються на вузлуваті корчі. Тож зараз знайти якісну лозу стає проблематично».

Майстру доводиться в забродах прочісувати болотисті місця біля Снову, шукаючи ту саму «правильну» гілочку — гнучку, тонку, без жодного сучка.

На фоні сучасного засилля китайського пластику та синтетичного ротанга, вироби пана Миколи здаються вже майже й рідкісними. Ось в селі Березна вже можна зустріти «гібриди» з пластикової стрічки, але тут, під Снов’янкою, все чесно: тільки сонце, вода і верба.

Коли ми (я та колега) від’їжджали, салон автомобіля миттєво заповнився густим, солодкуватим ароматом свіжої деревини. Кожний придбаний кошик чи верейка за 200 гривень — це не просто містка тара для грибів, яблук чи картоплі. Це символ того, що зв’язок поколінь ще тримається на мозолистих пальцях майстра, який не дає стародавньому промислу остаточно зникнути в пилу автотраси.

Хай крутяться колеса і плететься лоза — поки є такі люди, як Микола Пономар, наша традиція пахнутиме вербою, а не пластиком.