Війна забирає життя, а вони його рятують

Вони лишалися в оточеному місті і продовжували працювати у цьому пеклі. Цивільні медики Чернігівської обласної лікарні цілодобово рятували життя тим, хто опинився під постійними ударами артилерії та авіації, хоча сама лікарня перебувала майже на лінії фронту.

Найтяжчі пацієнти потрапляли до анестезіологічного відділення, де їхні життя підтримували медики, незважаючи на постійні обстріли і бомбардування.

«Зранку 24 лютого я приїхав на роботу, як і багато моїх колег. Все навколо було просочене тривогою, – говорить завідувач анестезіологічного відділення Чернігівської обласної лікарні, лікар-анестезіолог Геннадій Стукало. – Коли почали з’являтися перші поранені, ми зрозуміли, що зіткнулися з новим типом пацієнтів, з якими раніше не стикалися. Всіх найважчих хворих доставляли до нашого відділення. Ми тут надавали першу допомогу, а якщо потрібне було оперативне втручання, ми їх подавали в операційні. Наші медсестри і санітарки підіймали сюди хворих. Працювали безперестану, удень і вночі. Загалом персоналу не вистачало, бо хтось виїхав, а хтось просто фізично не міг добратися до роботи, тож підстраховували одне одного. Звичайно, коли було світло, то було набагато легше, бо працювали ліфти. Коли не було світла, всіх доводилося підіймати на ношах східцями. Після операцій важкі пацієнти теж лежали у нашому відділенні».

Робота цього відділення – специфічна: майже всі пацієнти залежали від апаратури, яка забезпечувала їм життя. Тому навіть у перші дні лікарі і медсестри цього відділення не спускалися в підвал, а продовжували працювати у відділенні.

«Своїх хворих ми не могли спустити у сховище. Вони важкі, на ШВЛ, а там не було умов для них, – говорить Геннадій Васильович. – Ми при сиренах, бомбардуваннях лишалися тут і робили свою роботу. Спершу дослухалися до кожного вибуху, а через декілька днів звикли і тільки слухали, наші стріляють чи ні. Важко було, бо вся наша апаратура залежить від електроенергії. Деякі працюють на акумуляторах, але були й такі моменти, що доводилося і вручну робити штучну вентиляцію легень – якщо світло вимикали чи при транспортуванні».

Якщо до фізичної втоми лікарі звикли, то давати раду емоціям довелося вчитися. Бо серед пацієнтів були дуже молоді люди, діти. Усвідомити, що вони постраждали не на передовій, а у власній квартирі чи просто на вулиці, і що ворог спеціально стріляв у мирну людину, було складно.

«За цей час у нас було багато пацієнтів, і в кожного своя історія. Звичайно, ми переживали за всіх, усім хотіли допомогти, – згадує лікар. – І хоча медик не має права співпереживати усім своїм пацієнтам, бо його просто на всіх не вистачить і можна швидко перегоріти, але були такі, які залишаться в пам’яті назавжди. Коли потрапляли до нас поранені діти, то це було дуже важко, тим більше, що лікарня в нас для дорослих».

Медперсонал лікарні, каже Геннадій Васильович, зараз живе як сім’я, бо у стресових умовах швидко зріднилися з тими колегами, які жили і працювали в лікарні.

«Коли війна тільки почалася, в свідомості не могло вкластися, що в нас час, у нібито цивілізованому суспільстві люди можуть чинити таке лихо, – говорить лікар. – Війна змусила задуматись, проаналізувати, змінити пріоритети. Ти усвідомлюєш, що відбувається щось страшне, і це не сон. Це біля тебе, поруч, і кожен із нас мусить докладатися до перемоги: хто на передовій, а хто в тилу. Ми робили те, що повинні робити медики. Війна змінила всіх нас, але за понад місяць, який ми тут провели, ми побачили один одного з іншого боку, стосунки змінилися».

Медсестри-героїні

Одна з медсестер анестезіологічного відділення Чернігівської обласної лікарні Оксана Уманець, яка залишилася в окупованому Чернігові та продовжувала працювати, за свою роботу була нагороджена медаллю «За врятоване життя». Жінка самотужки під час обстрілів лікарні підіймала в операційну бійця з відірваною кінцівкою вагою 120 кг у повній амуніції. Оксана, вага якої 55 кг, змогла врятувати того, хто потребував її допомоги.

«Ми ж разом з завідувачем усе пережили. Було важко і було страшно, особливо у перші дні, – згадує Оксана Уманець. – Та потім пристосувалися до всього. Перше, що спочатку трохи вибивало з колії, – це відсутність світла і води. У нашому відділенні були хворі на апаратурі, яка підтримувала їхні життєво важливі функції, і відсутність світла дуже ускладнювала роботу.

А ще – вода. У нас такі хворі, що їм треба і зранку і ввечері робити гігієнічні процедури, плюс різні випадки бувають. І вода нам просто необхідна. Коли її привозили, то ми відразу набирали відра і заставляли ними ввесь коридор. І ми ту воду гріли, бо не могли ж холодною водою мити пацієнтів».

Відпочивали дівчата рідко, але коли була така змога, то лягали прямо в коридорі.

«Коли ми відпочивали, то навіть взуття не знімали, бо аби взутися, потрібен час, а його іноді взагалі не було, – згадує жінка. – Адже щойно привозили поранених, ми спускалися в приймальне відділення і намагалися якнайшвидше надати допомогу.

Морально до такої кількості пацієнтів і до того об’єму роботи, яку доводилося виконувати, особисто я не була готова. Хоча у нас відділення, де важкі хворі, але не в такій кількості. У нас були, звісно, екстрені операції, але це одиниці. А тут все було екстрено. На руках підіймали, на ходу робили розрізи в одязі, щоб був доступ до вен. Це все було на адреналіні, і важкість тієї роботи ми не відчували. Зараз згадую і не розумію, як ми це все робили. Страшно було, коли в операційній працюєш, а місто постійно бомблять. Хірурги стоять – і ти стоїш, тільки пригинаєшся з кожним вибухом».

Оксані було важко працювати не через те, що було багато поранених, а насамперед через те, що душа боліла за сина, який був на окупованій території.

«Мої друзі виїхали за кордон і пропонували мені виїхати. Я не змогла з двох причин: я була потрібна тут, і мій син був у селі Черниш Чернігівського району з моїми батьками. І вже після обіду 24 лютого село було окуповане, – говорить жінка. – Спершу був зв’язок, а потім не було. Ми живемо на краю села, а російські військові там окопів собі нарили, приходили двічі, перевіряли все вдома. Ось саме за дитину і батьків я дуже хвилювалася. А ще дуже важкий день у мене був, коли привезли до нас пораненого хлопчика Діму. Він ходить з моїм сином в один клас, я знала цю дитину і дуже переживала за нього».

Оксана Уманець уже після завершення бойових дій в Чернігові довго жила в лікарні, бо її помешкання розбомбили окупанти. Вона жила в гуртожитку на ЗАЗі. Та попри всі складнощі, які довелося пережити лікарям під час бойових дій на Чернігівщині, вони не бачать у своїй роботі нічого героїчного. Кажуть, що кожен робив те, що мусив робити. І по-іншому бути й не могло.

Марія Пучинець, фото Миколи Тищенка та Оксани Уманець