Як їм там, в Алмати живеться? Дізнайтеся
Український письменник Олег Гончаренко щойно переклав два оповідання Уаліхана Каліжанова — директора Інституту літератури НАН Казахстану. Тож у вас, шановні наші читачі, є чудова можливість цього прохолодного осіннього вечора зачитатися цими двома чудовими творами.
КОЛИСКА
Радість переповнювала груди старого Танаша та його дружини Кундиз. З досвіту Кундиз навіть не присіла. Зібрала на чаювання подруг. Потому почала готувати бешбармак для тих, хто приходив з поздоровленнями, і увечері, вже не відчуваючи ніг від натоми, упала в постіль. Одначе, сповнена радісними почуттями, вона ще таки штурхнула в плечі свого чоловіка.
– Перестань, не набридай, – з цими словами Танаш, відштовхнув руку бабці і знову захропів.
– Та чи ти помреш, якщо прокинешся… Господи, як ти можеш спокійно лежати, коли отримав телеграму про народження онука від свого єдиного сина?
– То, що ти хочеш, щоб я зробив? І завтра буде день.
– Ну, то й валяйся тут лежнем… Як тільки ти вживаєшся з людьми з таким важким характером?
Кундиз узяла пухову подушку і одразу ж замислилася про те, що вони мають узяти з собою в дорогу. Коли прикинула, вантажу набиралося на цілу гарбу. А як вони довезуть усе те спочатку до Караганди, а потому – аж в Алмати? Скільки не думала, виходу не знаходила. Якщо труднощі не вирішить Танаш, то це таки стане проблемою.
– Ти чомусь сьогодні в доброму гуморі, стара, – осміхнувся Танаш і, діставши кишенькового ножа, почав нарізати хліб.
– Та й ти сьогодні нічогенький. Так і сяєш.
Отак, перекидаючись словами, вони почаювали. За деякий час Танаш повернувся до головної теми:
– Ну, облишмо жартики… То, що повезеш Муратові, невістці та новонародженому онукові?
Кундуз, не давши йому навіть договорити, одразу випалила наболіле.
– Зрозуміло ж, як їм там, в Алмати живеться. Мабуть, блукають базаром у пошуках путнього шматка м’яса. Тому заріжемо для них вівцю. А ще поклади їм в дарунок оту кошму з візерунками. У квартирі, яку вони орендують, дме зі щілин в підлозі. І хіба вони не згукають той (святкове застілля) з приводу народження дитини? А що можна дозволити собі на дві стипендії? Тому готуй іще карбованців п’ятсот… Також треба захопити дві ковдри та пару подушок.
Танаш був задоволеним з того, що дружина уже продумала все. Хіба жаль чогось для власного сина? Якщо треба, то й стригунця можна було би забити. Тільки от доставити все це буде важкенько.
– Бісмілла! – Танаш звалив вівцю і перерізав їй горло.
– Хай буде діткам моїм на добро, – з цими словами Кундиз принесла вагани з водою і стала мити нутрощі. Зазвичай вона не підходила, коли забивали тварину, і тому Танаш з цікавістю дивився на її дії, але сказати щось не насмілився, аби не почути у відповідь щось уїдливе.
– Чоловіче мій, – промовила за якийсь час Кундиз, – цікаво, а яке імя дадуть йому без нас?
– Хтозна. За теперішніх часів діти – наче суперники батьків. Ген син Айбикаїма на очах батька так і стелиться перед своєю Нурлан. Хочеться, аби наші діти поводилися скромніше.
Лише опівдні вони випросталися та перевели дух. Аби не зіпсувалося м’ясо, посолили його і повісили трохи провітрити.
– А цей так і не прийшов?
Кажучи «цей», Кундиз мала на увазі свого зятя Жакипжана, жвавого і балакучого. Коли приїжджає, голова йде обертом від його балаканини. Працює він шофером у райцентрі. Характером добрий, безвідмовний. У старих він був за особистого таксиста.
«Жакипжане, звози туди, Жакипжане, привези це… Ой, в нашому родовому аулі померла близька людина. Треба з’їздити – висловити співчуття…»
Коротше кажучи, зима це чи літо, при всякій нагоді викликають його і об’їжджають усіх родичів на синій зятевій машині. А чи є у нього робота в радгоспі, те їм на гадку не спадає.
Та що казати про них. Йому увесь аул «Кизил жулдиз» («Червона зірка») господар. Між райцентром та аулом немає автобусного сполучення, тож діставатися за сім кілометрів часом важче, ніж до Алмати. І підвозити усіх туди й назад, схоже, стало обов’язком Жакипжана. Настільки це стало звичним, що навіть діти, які вчаться в інтернаті «керують» ним. Після уроків у суботу, вишикувавшись у журавлиний ключ, вони звично ідуть на це подвір’я.
Але «цей» Жакипжан сьогодні затримувався. Танаш і Кундиз почали по-справжньому хвилюватися. Залізши аж на дах будинку, Танаш вдивлявся у дорогу.
– Бачиш його? – спитала Кундиз, яка саме з неймовірним торохкотінням відмивала молочне відро.
Танаш у відповідь похитав головою. Кундиз раптом образилася на це.
– Ти чому це хитаєш головою, як німий?.. Хіба не можеш просто сказати «ні»?
Нарешті приїхав Жакипжан. Старенькі одразу присікалися до нього, допитуючись – де це він затримався.
– У інших би улюблений старший зять уже птахом летів би в Алмати. А ти дибаєш, як недоношений. Не те що до Алмати, в Караганду довезти не можеш!
– Та я ледь відпросився. Подзвонив у Караганду. Домовився з сестричкою, щоб вона купила квиток на швидкісний поїзд.
При цих словах старенькі дещо відтанули.
– Ну, то гаразд, коли так. Бо ми вже переживали, чи не вітром тебе знесло.
Одразу стали збирати на стіл. З’явилося масло й солодощі з Алмати, родзинки, горіхи.
– Поїж, дорогий, дорога дальня. Стомився, мабуть. Коли ми заплющимо остаточно очі, ніхто над тобою збиткуватися не буде. Ти й шлях до цього аулу забудеш.
Дійсно, вантажу зібралося більш, ніж достатньо. Під час завантаження машини Кундиз ще стала додавати усілякі дрібниці.
– Як ви все це довезете? – тільки був розкрив рота Жакипжан, як отримав блискавичну відповідь.
– Хіба мало довкруж хороших людей? І, якщо ти допоможеш завантажити нам все це у вагон, то в Алмати хіба не зустріне Мурат? Тільки не забудь послати йому телеграму. Потому, якщо допоможуть люди, наймемо таксі. От і все.
У Караганду дісталися о четвертій пополудні. Сестричка Жакипжана вже взяла їм квиток на швидкісний потяг «Целіноград – Алмати». До його прибуття залишалося ще аж три години.
– Жакипжане, що так і будемо сидіти? Сходи ген у той ресторан і займи місця. Не економ, замовляй їжі вдосталь. Не жалій кишеню тещі…
З багажем залишилася Сеуле. А вони утрьох пішли у прибудований до автовокзалу ресторан. Добре поїли, напилися до сьомого поту чаю. Але перед тим, як розраховуватися Кундиз розпачливо вдарила в поли.
– Чи то геть мізки у мене, старої, витекли, як же я могла забути про неї? Що ж робити тепер? Порадьте ж щось, – промовила вона жалісно.
– Не мороч голови, скажи у чому справа? – озвався Танаш.
– Ти хоч розумієш, що ми забули? – гірко сплеснула в долоні вона і змовкла, наче щось застрягло у горлі.
– Колиску… Ми колиску забули… Як же без неї поїдемо? Як же вони обійдуться без неї? Я ж приготувала колиску, у якій спав іще Мурат. Ні, кажу вам, без неї Кундиз далі не зробить і кроку. Терміново вертайся в аул, Жакипжане. Відкрий велику скриню в кутку кімнати. Там є зв’язка ключів. Візьми найбільший з них і відкрий ним меншу, цяцьковану скриню. Акуратно візьми з неї колиску і зачини знову на ключ. У шафі, яка у вітальні, не забудь узяти маленьку подушечку, розшиту монетками… У сараї зберігаються два бурдюки масла, візьми один з них. В Алмати, мабуть, немає безкоштовного масла. І скажи своїй дружині, хай згорне і віддасть килим, який вона зібралася дарувати на радість мого єдиного сина. Ніколи нам роз’їжджати туди-сюди. З’їжджу один раз. Квитки на поїзд здай і візьми квитки на літак. Минулого року лише за півтори години долетіли на той. Все.
– Апа, ви гадаєте, що там, в Алмати знають, що таке казахська колиска? Тепер немовлят вкладають у дитячі візки. Коли приїдете до них, купіть саме такий.
– Еге ж, ти хоч розумієш, наскільки потрібна кожній матері колиска? Буде спокійним сон і матері, і дитини. Це перевірено століттями. Зрозумів? І ти, і Мурат, і всі ми вийшли з такої колиски. Подивися, чим гірші від інших?
Очі Кундиз зупинилися на телефоні-автоматі.
– Апа, як ви увійдете з таким величезним багажем до якоїсь чужої домівки? Давайте краще знімемо номер у готелі, – запропонувала Сеуле.
– Саулежан, підійди, подзвонимо з тобою вдвох. Нумо, набирай: п’ять, сорок п’ять, нуль, один… Тепер дай слухавку мені. Ало, це хто? Свахо?! Так, живі-здорові, вдома все гаразд… Так, вони зараз усі такі… Дякую за добру звістку! У мене теж хороші новини. Дочекалися онука від нашого єдиного сина… Так… точно… Стоїть ось мій старий, сповнений радістю… Звільни свій холодильник. Так… Влізе туша одного барана? То й гаразд. У кого можу бути ще в будинку два холодильники, якщо не в колишнього журналіста. Зараз під’їдемо. Про що балакати, приїду, тоді й наговоримося.
Кундиз поклала телефонну слухавку.
– Як це чужа домівка, це ж моя білолиця сваха – Ак кудаги. Теща сина єдиного брата мого старого. Як же вона може бути нам чужою? А-ке, затримай одну з машин, що з синім вогником. Ось адреса.
Танаш і Кундиз насилу піднялися на четвертий поверх. Ак кудаги зустріла їх розпростертими обіймами. З кухні лоскотав ніздрі запах вареного м’яса. Ледь прилігши на диван, Танаш одразу ж задрімав і захропів.
А дві бабусі розпочали бесіду.
– Ак кудаги, сама подумай, навіть тридцятилітні зараз – чистісінько малі діти. Мій Мурат вступив учитися пізнувато. Відслужив у армії, два роки попрацював, пожив із нами. Тепер вчиться на прокурора. Прислав телеграму, що народилася дитина. Збираючись до нього, забули колиску. Як же без неї? Відправила ось Жакипжана назад, в аул. Нічого страшного. Не зітруться, гадаю, покришки від поїздки заради нашого маляти.
– Хіба теперішня молодь знає справжню ціну древньої колиски? – відгукнулася Ак кудаги. – Я шістьох своїх виростила у такій. Донька моя одненька лише зрозуміла її переваги. Тож ти вірно говориш.
На ранок наступного дня літак зі сріблястими крилами приземлився в аеропорту Алмати.
Задихаючись від хвилювання, з розвіяними вітром сивими косами, Кундиз вдивлялася в юрбу зустрічаючих і, нарешті, побачила Мурата, який вибіг назустріч їм.
– Апа, ата! – кричав він радісно і збуджено, намагаючись впередати свої почуття батькам. Потім зупинився і, зашарівшись, продовжив: – Вітаю вас із онуком.
– Ох, юначе… Кажеш, «наш онук»? Чому ж не говориш «з моїм сином»? Треба вже зараз відчути відповідальність.
Привезені ними речі не вмістилися в одне таксі, тож довелося наймати ще одне.
Невеличка кімната в будиночку в Тастаку одразу ж не сподобалася Кундиз.
– Ви що не змогли більше нічого знайти, крім цієї кімнатки? Не звертайте увагу на ціну – найміть трикімнатну квартиру.
– Ой, мамо, ми й цю кімнатку ледве знайшли. Щомісячно платимо за неї п’ятдесят карбованців.
Почувши таке, Кундиз трохи відтанула. Сіла, не знаючи де розкласти привезене. Її навіть трішки лякав вигляд майже порожньої кімнати.
– Подай-но мені це, – сказала вона Муратові, вказавши поглядом на згорнутий килим.
За якийсь час на підлозі було розстелено повстяний килим. Зверху кинули пухові подушки. Не знаходячи, куди покласти м’ясо, Кундиз вийняла з кишені гроші.
– Іди, сину, і купи якийсь холодильник.
– Апа, навіщо він потрібен? Людині без постійного житла холодильник ні до чого. А м’ясо ми прикінчимо за два дні. В групі нас навчається п’ятдесят голодних.
– Хай хоч і сто вас буде, не хвилюйся. Купимо ще одного барана на базарі. В родині з дитиною холодильник – річ найпершої необхідності. Без нього буде геть незручно і вам, і вашому немовляті. Харчі будуть дуже швидко псуватися.
До вечора маленька кімната Мурата стала невпізнанно затишною, навіть не хотілося виходити з неї кудись. А наступного дня вони утрьох поїхали до пологового будинку. Зустріли Гулжан квітами і привезли додому на таксі.
– Дай-но я подивлюся на нього, – потягнувся було до дитини Танаш.
Але Кундиз одразу ж спинила його:
– Він задихнеться від твого насиченого насибаєм подиху, краще відсунься.
Цього дня маленька кімнатка сповнилася радістю і щастям. Одна зграйка однокурсників Мурата зібралася додому взагалі вже поночі. Господар будинку виявився доброю людиною. Він поклав гостей спати у великій кімнаті.
– Ну, діти мої, ми не будемо затримуватися, повернемося додому. Худоба там залишилася. Але, поки ми тут, сину, запроси назавтра своїх друзів. А ти, Гулжан, поки що побережи себе і дбай про себе. Своїх подружок запросиш наступного разу, коли ми приїдемо.
Матінка Кундиз стала ретельно готуватися до завтрашніх гостин. Привезене з собою перо сови пришила на тюбетеєчку хлопчика. Діставши колиску, стала наряджати її. Прив’язала до верхньої перекладини маленький срібний дзвіночок.
– Ось, тепер покладімо Секенжана до колиски. Якби це було в аулі, я б організувала той і роздала б подарунки усім гостям… Гаразд, добре погуляйте з друзями хоч так.
– Сюди класти дитину?
Гулжан спантеличено подивилася на матінку Кундиз. Потому поклала сповите немовля на постіль і, ставши на коліна, присіла перед свекрухою.
– Не варто, апа, це ж старі забобони. До того ж перебування у такій жорсткій колисці небезпечне для розвитку дитини. А наші друзі вже купили в подарунок дитяче ліжечко.
– Небезпечне, кажеш? – зітхнула Кундиз. – О, Господи, ніколи ще не чула, щоб справжня колиска була небезпечною для немовляти. Та й ми самі отримували задоволення, заколисуючи немовлят, під срібний спів дзвоника. Ось і Мурат виріс у цій колисці. То які, покажи, у нього недоліки?
Кундиз зрозуміла, що нині гине та її заповітна мрія, котру плекала майже все життя. Вона знову зібрала і впакувала колиску. Наступного дня, до від’їзду в аеропорт вона вийшла з важкою ношею в руках.
– Апа, навіщо вам зайвий вантаж? – спробував умовити її син. – Киньте геть цю поламану старовину. Взимку пустимо на розпалку…
Серце старої матері здригнулося від цих слів. Проте вона не озвалася й словом у відповідь. Так само ж, суворо-безмовна, відлетіла Кундиз і назад, до Караганди.
Надвечір Мурат і Гулжан скупали дитину і поклали у ліжечко.
– Неня образилася, – скрушно зітхнув Мурат.
Тепер промовчала Гулжан…
ДОВГОВУХИЙ
Після виїзду з Узонагача траса виявилася перевантаженою, і автобус стишив хід. Мабуть, тому, що давно не був я в аулі, молодь у салоні була мені незнайомою. Лише один чоловік, середнього зросту, із вкритим зморшками обличчям видався мені баченим і раніше. Трохи подумавши, я його таки згадав… У пам’яті ожили дні далекого дитинства.
…Наш аул розкинувся в долині між горами Бугимуїз та Бесмойнак. Річка, що радісно струмує між двома цими скелями, поступово повільнішає тут і вливається в основне русло. Саме у цьому місці починається Жетимсай. Щоосені тут відбувається великий той.
– Буде байга!
– В ній візьмуть участь знамениті скакуни з «Дерегесу».
– І з радгоспу «Амангельди» прибудуть два жеребці.
Після таких розмов ми, босоногі хлопчаки, у день тоя заздалегідь збиралися там і, коричневі від засмаги, наче гороб’ята збивалися у маленькі зграйки.
Який же той без змагань акинів? Поки вони володіли увагою публіки, уточнялися і записувалися учасники байги. Ми ж подавалися до місця змагань борців.
Так було і того дня.
Раптом ми почули гіркий дитячий плач. Це виявився син Кенбая Нурлан.
– Я хотів виставити на байгу коня, що запрягається у батькового воза, – пожалівся він нам, – але батько не дозволяє. Каже, що не хоче бути посміховиськом.
– Не плач, Нурлане. Де ж кінь?
– Прив’язаний до гарби. Я потайки остуджую його.
– Тоді навіщо перейматися? Пішли до нього.
Найстаршим серед нас був Медер. Ми пішли за ним. Кінь був нам усім давно знайомим і баченим щоденно. Статний, з довгими ногами, темно-рудої масті. Медер одразу ж скочив на нього. Потому підїхав до юнаків, що брали участь у забігу. За якийсь час розпорядник байгою повів їх до глинистого Сазу. Земля у нас кам’яниста. Мабуть тому, стартувати вирішили з цього безпечного місця. Ми з Нурланом згоряли від нетерпіння, вдивляючись у той бік, звідки мали з’явитися коні, що повертатимуться із забігу. Минуло більше години, коли нарешті-таки на обрії виникли хмари пилу, розвіяні скакунами, що стрімко неслися у даль. Увесь загал, що зібрався довкруж, одразу ж одразу ж перемістив свою увагу туди.
– Чи видно там летючу пару аргамаків з «Дерегесу»?
– Ох, так, попереду мчить прудконогий гнідий з «Бериктаса».
– Гей, та ти що осліп, це ж вирвалася вперед знаменита булана кобила з «Амангельди»!
Через отакі перемовини дорослих ми довго не могли розібратися, що відбувається. Нам взагалі хотілося лише одного – аби у цій хмарі пилу не загубився наш темно-рудий коник. Скориставшись можливістю ми швидко залізли до кузова вантажівки, яка стояла край дороги. Коли скакуни вже більш-менш наблизилися , стало видно, що попереду дійсно мчали два скакуни з «Дерегесу». Але раптом прямісінько межи ними вперед стрімко вирвався якийсь інший кінь.
Крізь клуби пилу важко було розібрати його масть. Дорослі, що юрмилися біля фінішу, почали розступатися, звільняючи шлях розпашілим у леті коням. Тренери коней поскакали їм назустріч, вигукуючи находу підказки наїзникам.
– Відпусти повід, перестань понукати…
Між тим ті, що відстали, продовжували з криками хльостати коней, що й так уже остаточно вибилися з сил. З наближенням до фінішу стали набагато видніші ті, що скакали першими.
– Не знаю чий, але вперед вирвався якийсь Довговухий.
– Ну й меткий, летить, як блискавка!
– То чий же це кінь?
Перед самісіньким фінішем запала напружена тиша. Коли ми вдивилися, то цим Довговухим виявився саме наш темно-рудий румак. Дійсно, в очі відразу впадали два його вуха, що, здавалося, аж тріпотіли на вітрі. Ми зіскочили з машини і кинулися назустріч.
– Давай, давай, Медере, не бійся! – збуджено горлали ми, біжучи. Та хіба ж він почув би нас? Наче прилип, бач, до гриви коня. І був навіть ледь не злетів на повороті. А все-таки першим сягнув заповітного фінішу!
Ми допомогли Медерові злізти з коня. За його збитим диханням було видно, як сильно він виклався – так, наче власними ногами пробіг усю дистанцію.
– Ох, і швидкий же він набігу. Наче з вітром суперничає. Так і летить вперед. Я дуже боявся, що не втримаю повід. А вуха у нього дивні, аж сміх розбирає, коли дивишся на них. Справді, Довговухий.
Він не встиг закінчити свою розповідь, як до нас підбіг Кенбай.
– Дайте охолонути коневі. І не смійте давати води…
Він посадив Нурлана верхи.
– Проведи коня тихим кроком, хай дихання налагодиться. Ех, дістали ви мене, шмаркачі!
Тепер почалося найцікавіше. Розгорілися навіть сварки щодо призу. Роздратовані вигуки споганили усю атмосферу тоя.
– Як міг бути допущеним до забігу незареєстрований кінь.
– Може, він приєднався посеред забігу?
– Інакше як міг мій скакун відстати від Довговухого, котрого запрягають в гарбу?
Нам же до призу не було ніякого діла. Неждано наш Довговухий прийшов першим. Хіба може статися якась більш радісна подія? Коли ми утрьох, остудивши коня, наблизилися до юрби, вона досить-таки порідшала. Із задоволеними посмішками на обличчях ми підійшли до гарби. Після довгих суперечок перший приз, виявляється, все-таки присудили Довговухому. Коли ми почали впрягати його у гарбу, почався строгий голос Кенбая.
– Не чіпайте коня. Гарбу я відкочу сам. Мабуть, я все-таки був справжнісіньким дурнем, що не відав справжньої ціни свого Довговухого. Ведіть його на поводі.
Ми пішли додому. Кенбай тихенько котив попереду нас воза і навіть, здається, отримував від того задоволення.
…З того часу втекло багато води. Ми переїхали до міста і рідко навідувалися в аул. І ось, побачивши постарілого Кенбая, я пригадав той випадок і вирішив довідатися про подальшу долю Довговухого. Отож, наблизився до нього. Він кивнув головою і уважно подивився на мене. Видко, не впізнав.
– Чий ти син, друже?
– Я молодший син Алімжана.
Розмова на тому припинилася. Після села Каракистак автобус трохи додав обертів і поволеньки заторохкотів ритвинами розбитого «грейдера».
– Гей, а ти знаєш, синку, що цю дорогу називають «сім господніх перелогів Алімжана»? – озвався попутник. – Батько твій був святою людиною.
Ледь виїхали з Карашу, як повіяло чимось рідним, з’явилися високі тополі нашого аулу та зелені пагорби, де колись відбувалися кінні змагання.
– Пам’ятаєте Довговухого? – спитав я.
– Е-е, дорогий, навіщо й питаєш? Та перемога Довговухого обернулася для мене з радості на печаль. Свято скінчилося. Люди заспокоїлися. Я збирався, як завжди, на роботу, коли прибіг сусідський хлопчина. Виявляється мене викликало колгоспне начальство. Я одразу відчув щось кепське. Але ж, кажуть, що і шайтана надія покидає останньою… Пішов до контори. Голова колгоспу був вельми огрядною людиною та ще й двох сажнів у плечах.
Побачивши мене він почав щось збуджено говорити. З його слів я спершу геть нічого не зрозумів. Зрозумілими були лише останні слова: «Довговухого здай у колгосп і візьми собі для запрягання в гарбу будь-яку коняку, яка тобі сподобається!» Спробував було суперечити, але мені пригрозили виключенням колгоспу.
Довговухий дістався самому голові, Макашеві. Тож він був майже завжди під сідлом. А за таким же скакуном потрібен постійний догляд. Заїжджений кінь скоро втратив всю свою стать. Тим не менш, він ще кілька разів навіть перемагав у заїздах. Потому багато разів мінялися у нього господарі – хто тільки на ньому не їздив. Тепер ось катається обліковець Єргази.
Потому дядько замовк. Розмова більше не відновлювалася. Автобус зупинився в центрі аулу, біля магазину. Тут зустрівся нам і Єргази. Я одразу впізнав коня під ним. Вигляд колишнього скакуна жахав. Грива взялася ковтунами, згаслі очі обсіли мухи. І, хоча він безперестанно тряс головою, вони не відлітали. Я обійняв коня за шию, погладив. Помітивши це Єргази озвався:
– Еге ж… Це, справді, колишній Довговухий. Осідлати його – мрія багатьох. Хоч і постарів, але рисить іще, мов стригунець. Може, спробуєш?
Я похитав головою. Мені не хотілося кататися на пам’яті. Серце пронизав біль: було нестерпно жаль, що такого скакуна перетворили на шкапу. А скількох людей він міг би іще зробити щасливими, радуючи своїми перемогами?!
Уаліхан Каліжанов (Казахстан). Художній переклад ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА. Спеціально для видання speckor.net
