Є правда правди, і громадяни мають право вимагати її від влади

Перш ніж з’ясувати, наскільки правомірний у заголовку знак запитання, згадаймо про кривавий фініш другого Майдану: вбивство в центрі столиці нашої держави десятків людей. Вперше в нашій новітній історії і важко пошукати прецеденти в новій історії європейській.

І це не єдина трагедія, пов`язана з Майданом, що сталася у нас вперше. Є ще дві, про які можна дискутувати, чи це все через Майдан, внаслідок його, чи просто після нього? Перше — в країні війна, шостий рік, єдина в Європі, і кінця війні поки що не видно. Друге — Україна втратила території: Крим і частину Донбасу. Наскільки — цього поки що теж не видно.Без сенсу зараз запитувати учасникам Майдану самим у себе, чи вийшли б вони на нього, якби могли передбачити все це? В історії нема «умовної» форми, було так, як було. Але ми можемо і маємо аналізувати, чому саме так сталося? То ж почнімо по порядку. Точніше, щодо Майдану — спершу з цього кривавого фіналу Революції гідності, як цей протест назвали пізніше.

20 лютого настав апогей жорсткого протистояння режиму регіоналів, очолюваного президентом Януковичем, з Майданом, учасниками протестів, повстанцями, вживемо й цей термін. Силовики на Майдані вбили десятки протестуючих.

Взагалі-то, перше масове вбивство людей у центрі столиці відбулося за два дні до цього, 18 лютого (перші вбиті були ще в січні). В цей день, 18-го, колони протестуючих пішли із «території свободи», тобто із захопленого повстанцями центру Києва, вгору, в урядовий квартал, по вулиці Інститутській. Прямий вихід до парламенту і Кабміну з сусідньої Європейської площі, по вулиці Грушевського, був з початку протестів заблокований силовиками. А по Інститутській колони дійшли до самої Верховної Ради, яку й планували оточити та поставити вимогу до парламенту ухвалити ряд законів. Рада вже була оточена силовиками. Тут і почалися жорсткі сутички. І тут силовики, в тому числі снайпери з дахів будівель, вперше відкрито застосували зброю, потіснили людей вниз, на Майдан.

Далі був найбільш масштабний штурм Майдану силовиками, після попередніх, які повстанці відбили. Була жахлива ніч бою на самому Майдані, посеред якого горів запалений повстанцями бар`єр з шин, як останній кордон, шин, що стали потім одним з символів революції. Був штурм силовиками Будинку профспілок, що всі місяці був штабом повстання. Була пожежа будівлі, під час якої загинули люди. По сьогодні, за всі ці роки, точно не встановлено, скільки ж людей там згоріли живцем. Так само, скільки загинуло після денного відстрілу. І досі не встановлена точна цифра жертв обох кривавих днів.

Після нічного штурму супротивники 19 лютого стояли на умовному кордоні влади і повстання — посередині Майдану. Але коли на ранок 20-го силовики раптом почали відступати по Інститутській вгору, в урядовий квартал, а повстанці пішли в наступ, почався найбільш масовий відстріл людей.

Вбивства по сьогодні навіть «не обліковані». За даними міністерства охорони здоров`я, у ті два трагічні дні загинули 82 людини, кілька сотень отримали поранення. Але ці цифри явно неповні: за даними місії ООН в Україні загинули 98 людей, в тому числі 84 протестуючі, 13 силовиків і одна людина з випадкових перехожих. На сайті Небесної Сотні лише загиблих протестуючих, яких згодом і назвали цим терміном, значиться 107 чоловік.

Після жахливої бійні в центрі столиці, центрі держави, 21 лютого настала тяжка пауза. Йшли гарячкові перемовини влади і повстанців, за активної участі нарешті таки стурбованих європейських держав. Перемовини зайшли в глухий кут. Відтак того ж дня президент Янукович, очевидно, зрозумівши, що владу програно і йдеться вже про власну безпеку і життя, втік з країни в Росію. Разом з ним — вище керівництво держави, в тому числі прем’єр і голова парламенту.

Долю країни взяла у свої руки Верховна Рада, єдиний легітимний орган вищої влади на той момент. На екстреному засідання парламенту увечері 22 лютого було ухвалено кардинальні рішення: негайне припинення протистояння, постанова, що президент Янукович своєю втечею фактично пішов з посади, обрання головою Ради Олександра Турчинова, і відтак згідно Конституції він стає виконуючим обов’язки глави держави, до обрання нового президента. Рада призначила президентські вибори на травень, сформувала новий Уряд. Тобто в цей і наступні дні відбулося формування нової влади, а не державний переворот, про що всі ці роки торочать регіонали — втікачі і замасковані тутешні. Це дуже суттєвий момент: не переворот, бо нова влада була сформована абсолютно легітимно парламентом держави.

Отже, вшановуючи сьогодні пам’ять Небесної Сотні, ми мали б говорити про чергову річницю перемоги Майдану. Але чому такий гіркий присмак в цих чергових річницях? Повернімося до початку Майдану.

Початком вважається акція протесту молоді, в основному, студентів, у центрі Києва, на Майдані Незалежності, 21 листопада 2013 року. Так уже співпало, може, й не випадково, що в річницю, вже 9-ту, початку першого Майдану, Помаранчевої революції 2004 року. Відтоді і поняття «Майдан» стало не просто топонімічним, позначенням центральної площі столиці — Майдану Незалежності, а позначенням протесту громадян проти антинародної влади, і умовно Майданами в ті дві революції називали протести по всій країні.

Молодь вийшла на Майдан, протестуючи проти несподіваного рішення влади відмовитися від підписання у Вільнюсі 28 листопада, на саміті «Україна — ЄС» запланованої Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Широко рекламованої, в тому числі і владою, і раптом — така пауза. Як по сьогодні пояснюють верховоди режиму регіоналів, той же Азаров, котрий тоді як прем’єр-міністр і оголосив про скасування підписання Угоди, вона була, мовляв, невигідна для України в тому варіанті. У патріотів, котрі вийшли на протести, було інше пояснення: прямий тиск Росії, яка побачила, куди все йде, пряма вимога не підписувати Угоду. Це й стало детонатором повстання.

Хоч всі попередні роки все було нібито ж тихо-мирно і котилося до чергових президентських виборів 2015-го року. Позаду був реванш регіоналів, начебто розгромлених першим Майданом, реванш у вигляді перемоги Януковича на виборах 2010 року. Реванш, зумовлений попередніми ганебними 5-річними чварами переможців першого Майдану — Блоку «Наша Україна», очолюваного президентом Віктором Ющенком, і Блоку Юлії Тимошенко, двічі прем’єр-міністра в ці роки.

Процвітала корупція, про масштаби якої ми тільки здогадувалися. Тривала здача держави Росії, коли дійшло до того, що на міністерські та інші надважливі посади були призначені громадяни (!) Російської Федерації. Відтак, йшла руйнація армії, загалом оборонних можливостей держави. Про це гучно заявила наступна, пост майданна влада, пояснюючи втрату Криму, частини Донбасу і тяжкі поразки початку війни.

Але чомусь всі мовчали про це попередні 4 роки. Хоч та наступна, постмайданна влада й була тоді в опозиції, але потужно була представлена в парламенті: фракції «Батьківщини», «Свободи», партії УДАР. Очолювали їх відповідно Яценюк (Юлія Тимошенко була тоді в ув’язненні), Тягнибок, Кличко. Ці парламентські фракції і партії з цими лідерами і стали одною з трьох рушійних сил Майдану. Другою був український бізнес, і не лише дрібний і середній, який безпосередньо фінансував Майдан, а й великий бізнес, який ми називаємо олігархами, кого «дістали» дикі «наїзди» олігархів від регіоналів і який хотів змінити ситуацію. Третя рушійна сила — громадянське суспільство, самі громадяни. Яка з цих рушійних сил який мала внесок у революцію, яку кожна мала мету, — можете подискутувати самі.

Отож, всі мовчали, понуро спостерігаючи за розвалом держави, і великий політикум, і нещасне громадянське суспільство. Не кажучи вже про старі національно-демократичні сили, яким де там уже щось було говорити, будучи вже тоді розвареними і деградованими.

І все ж, накипіло, все співпало — парламентська опозиція, бізнес, небайдуже громадянство, відтак — суспільний вибух.

Згадана акція молоді перші дні стояла спокійно, в тому числі й «відстоявши» ганебне для країни не підписання на саміті Угоди про асоціацію з ЄС. Все змінилося в ніч на 30 листопада, коли відбувся жорсткий силовий розгін протестуючих прямо під Монументом Незалежності, з побиттям студентів. Це була перша кров на Майдані. Між іншим, злочин, толком не розслідуваний за всі наступні роки.

У відповідь 1 грудня в центр столиці вийшов приблизно мільйон протестуючих, від самого Майдану і по прилеглих площах і вулицях. Почався другий Майдан.

Далі три місяці протистояння, епіцентром якого став Майдан Незалежності, а периферією — вся країна. Силове захоплення центру столиці. В цьому сенсі можна говорити про також першу в нашій історії силову зміну влади. Перший Майдан стояв усього три тижні, був мирним, там не загинула жодна людина, а акції протесту тягли щонайбільше на невеликі кримінальні правопорушення — блокування громадських місць, зокрема, вулиць. Другий Майдан — це не просто три місяці захоплення центру столиці, це силове захоплення органів влади — деяких міністерств, Київради, штурм, тобто напади і спроби захоплення вищих органів влади — парламенту. Уряду, Адміністрації президента, просто до їх захоплення не дійшло. Це вже було повстання, революція, з боями, збройним опором владі в особі силових структур.

Було ухвалення парламентом 16 січня драконівських законів, причому, в доволі незаконний спосіб, які різко обмежували конституційні права громадян. До речі, потім найперше — їх скасування вимагав отой похід на Раду 18 лютого, що завершився розстрілом повстанців.

Були до цього перші вбивства повстанців на Європейській площі, в День Соборності України 22 січня. І далі кривавий фініш повстання, про що вже сказано.

Отже, врешті перемога Майдану. Але чому такий гіркий присмак? І чомусь мимоволі згадується давня цинічна формула повстань: «Революції задумують ідеалісти, здійснюють фанатики, а плодами їх користуються негідними». Може, тому цей присмак, що народ спіткало вже друге підряд розчарування, уже в другому Майдані. Тому, що владою, яка прийшла з цього другого Майдану, на його крові, було скомпрометовано ідеї та ідеали Майдану.

Почнімо з першого, може, головного, про що треба сказати саме в цей День пам’яті Небесної Сотні. Розслідування злочинів проти Майдану, учасників повстання, вбивства повстанців. Воно так і не було завершене за всі 5 років попередньої влади і перейшло, як і багато що, у спадок новій владі. І це розслідування стократ важче всіх інших розслідувань — корупційних діянь, навіть здачі Криму і частини Донбасу.

Днями була заява президента України Володимира Зеленського, який зазначив, що розслідування і доведення до кінця справ про трагічні події на Майдані, під час Революції гідності є найскладнішим у країні.

Пряма мова:
«Втрачені докази, документи. Немає людей, немає свідків. Дехто каже, що в цілому на місцях після цієї трагедії, всіх цих подій багато прибрали. Найскладніша справа, яка є у нас у країні, – це Майдан. Цими справами займаються всі. Знаю точно, що займаються швидше, ніж це було кілька років до цього. Коли вони знайдуть замовників, адже з убивцями більш зрозуміло, – не можу сказати. До цих справ залучені всі сили, й ми робимо все можливе».

За злочини проти Майдану покарано лише декількох виконавців. За майже 6 років розслідування ініціаторів і організаторів розстрілів не встановлено. Днями представники родин героїв «Небесної сотні» звернулися до президента Володимира Зеленського, голови Верховної Ради Дмитра Разумкова та генпрокурора Руслана Рябошапки щодо того, що діячі режиму Януковича хизуються безкарністю, погрожують «майданівцям», вимагають перегляду законодавства і розслідування проти учасників Революції гідності. Можна, звісно, говорити, що за такими зверненнями — політичні сили, які опонують нинішній владі. Можна критично поставитися до невгаваючих всі ці роки заяв колишніх, регіоналів, про «переворот», про те, що повстанці теж стріляли на Майдані, інколи й першими, і це саме проти них регіонали пропонують вести кримінальні розслідування, що одні олігархи, скориставшись, Майданом, посунули від влади інших.

Але де ж воно, справжнє розслідування по Майдану? Враження, що всі ми, суспільство, боїмося дізнатися справжню правду про Майдан.

Цікаво, що в тому зверненні родин загиблих і про нинішню владу говориться, що вона «прийшла з Майдану». Виходить, не лише попередня? Але ж нова влада прийшла як абсолютний опонент попередньої. І приголомшливі підсумки двох торішніх виборів зайве свідчать, наскільки та попередня постмайданна влада скомпрометувала ідеали революції. Вибори підтвердили ступінь не сприйняття людьми попередньої влади, якщо не сказати більш різко — ненависті до неї.

Можна на це торочити, що це не сприйняття легко формується через продажні засоби інформації, а власниками більшості їх є олігархи, що це вони вирішили поміняти одну владу (команду Порошенка) на іншу (команду Зеленського). Та все ж народ, який то зліва, то справа, називають «натовпом, бидлом», таки має якесь внутрішнє чуття правди.

Як бути далі, зокрема, з оцінкою того, чим був Майдан, чим були наступні 5 років постмайданної влади? Тут у нинішньої влади є небезпека примітивної стежечки. За хибною формулою «Ворог мого ворога — мій друг». Історія підтверджує, що це далеко не завжди так. Тому не можна докочуватися до варіанту, що «Ворог (Янукович) мого ворога (Порошенка) — мій (Зеленського) друг». А саме до нинішньої влади настирливо апелюють регіонали, закликаючи встановити «істину про Майдан».

Нам не потрібна істина ні від тих, хто призвів до крові на Майдані, ні від тих, хто прийшов на цій крові до влади і жирував на ній всі останні роки. Є правда правди, і вимагаймо саме її від нинішньої влади. І не лише в сенсі встановлення істини про Майдан і цим — справжнього, не декоративного вшанування його жертв, а не повторення того, що призводить до революцій. Тобто побудови суспільства соціальної справедливості, без корупції, адже й за це, не лише за існування держави, стояв Майдан, такими були його ідеї та ідеали. Побудови нарешті сильної демократичної держави України.

Петро Антоненко ,

редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів, спеціально для видання speckor.net

Фото з Майдану — автора

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте