Жінка в червоному. Жінка в картатому

Літери різних абеток часто-густо схожі одна на одну більше, ніж тієї ж самої. Та що там! Буває, що тільки вони і схожі.

Осінь підбиралася до озера, але воно, здається, не знало про це, люди як і раніше загоряли на своїх пришвартованих до кам’яного берега яхтах. Цікаво, я б теж засмагав, якби у мене була яхта, або поплив би світ за очі?

Ось подумав чомусь: у мандрівці найцікавіше – мрії про неї, а хіба можна мріяти, загоряючи? Сонце ж заважає. Втім, зараз не про мене.

Вузька дерев’яна набережна веде невідомо куди… Звісно, відомо, ось тільки на початку набережної не хочеться думати про її кінець.

Дерев’яний настил ще теплий, до зими – ціла вічність, як і до кінця набережної. По один бік – викладений каменем берег і озеро, по іншу – один ресторанчик за іншим.

– Вас двоє? – традиційно запитала розпорядниця біля входу в ресторан. Ресторанчик – так буде точніше. Я взагалі віддаю перевагу ресторанчикам перед ресторанам, а ви?

Казав же – наразі не про мене, але знову не втримався. Перепрошую!

– Вони завжди запитують одне і те ж, – знизала плечима жінка в червоному, сідаючи за столик на веранді.

– Так, змінюється тільки число, – посміхнулася жінка в картатому і сіла поруч.

Офіціантка принесла меню – дві книги з кількох сторінок, у твердих палітурках.

Жінка в картатому перегорнула книгу.

– Хотіла пригостити вас чимось нашим, але тут, звичайно, нічого такого немає. Я, втім, і не сподівалася.

Вона знову посміхнулася, закрила меню і подивилася на озеро. Сонце, немов граючи в хованки, сховалося за найвищою будівлею на протилежному березі.

Жінка в червоному відклала меню.

– Закажу рибу в клярі зі смаженою картоплею. Ніхто не знає, що це моє улюблене блюдо. Тобто знають, звичайно, просто підігрують мені. Або думають, що мені можна підіграти.

Сонце виглянуло з-за будинку і попливло ховатися за мостом.

– І пиво обожнюю, – додала жінка в червоному. – “Нуар де Шамблі”. Шкода, у нас його ще не навчилися варити.

Жінка в картатому замовила салат, попросила не додавати в нього оцту.

– Знаєте, якщо у всіх буде достатньо пива, про жодні суспільні проблеми не буде й мови, – сказала жінка в червоному.

– Наші сусіди вважають за краще набагато міцніший напій, – посміхнулася жінка в картатому. – Вони п’ють і від радості, і з горя, і безпричинно… Я знаю про них геть усе. Можливо, вони хотіли б щось приховати, але від мене не зможуть.

– Розумію вас. Цю категорію людей випите не тільки не заспокоює, але робить ще агресивнішими. Навіть не знаю, коли їм гірше – в тверезому стані або навпаки.

– Тим більше – їхнім сусідам, – додала жінка в картатому. – Ті, хто люто п’є, люто ж ненавидять не тільки своїх сусідів, але й тих, хто намагається вийти з їхнього ряду.

– Особливо якщо ця людина бажає їм щастя.

– Вони щасливі тільки тоді, коли нещасні. Їх найбільше, та що там – єдине щастя – у власному нещасті і в нещастя сусідів.

– Постарайтеся по-сусідському позбавити їх цього щастя, – запропонувала подруга. – Впевнена: немає нічого гіршого сусідів. Добре, коли їх немає взагалі, коли навколо тільки вода і ти сам собі господар.

Їм принесли напої, і вони чокнулись: жінка в червоному – високою склянкою індійського елю, жінка в картатому – пузатою склянкою яблучного соку. Ні, апельсинового.

– Ми з вами почали говорити про літературу, – сказала жінка в червоному. У ресторанчику замовленого чекаєш не так довго, як в ресторані. Але я не тому ввіддаю перевагу  одним перед іншими. Навряд чи зможу пояснити, чому. Хоча ви ж і так знаєте, правда? Все-все, мовчу. – У нас новинки з’являються безупинно, і, зазвичай, наступна краща за попередню. Знаєте, мені для щастя потрібні чашка чаю і газета, а для повного – така ж чашка і книга. Факти, якими б вони не були, стомлюють. А ось метафори – ніколи.

– Розумію вас і частково згодна, – кивнула жінка в картатому. – На жаль, чай і газети в рівній мірі не люблю. Сік та книги – зовсім інша справа.

Сонцю перехотілося грати в хованки, його хилило на сон.

– Я помітила, що чим навколо гірше, тим краще пишеться, і навпаки. Моя недавня трагедія – саме про це, хоча головний її герой не письменник, а скульптор.

Вона надпила соку і продовжила:

– Гадаю, недалекий той день, коли ця традиція перерветься. Не у нас – так у сусідів… Так, швидше за все – у них.

– Навколишнє благополуччя перестане заважати таланту? – уточнила співрозмовниця.

Жінка в картатому подумала і відповіла:

– Скоріше не так: чим більше буде несвободи, тим менше таланту.

Жінка в червоному посміхнулася:

– Щоб це передбачити, потрібно бути Кассандрою.

– Кассандрою бути ох як не хочеться, – заперечила жінка в картатому. – Вона каже правду, а від неї очікують казку. Казка не завжди виявляється правдивою.

– А правда не завжди обнадіює, як казка, – погодилася жінка в червоному.

Вони подивилися на ще світле, але вже темніюче озеро.

– У нас проблем стільки, – розсміялася жінка в червоному, – що літературі ще довго нічого не загрожуватиме. На жаль чи на щастя… Знаєте, щоб проблем не було, вони мають бути.

– Саме так! – кивнула її знайома. – Проблеми легше подолати, ніж уникнути їх.

Вони знову чокнулись своїми несхожими склянками.

Назасмагавшись, люди спустилися в каюти, на ресторанній терасі включилося світло. Офіціантка принесла їм неймовірно широкі й повні тарілки. Очікування ніколи не буває нескінченним, тим більш коли є про що розмовляти. Воно нескінченне тільки коли все сказано, але й тоді нескінченне колись закінчується. Вони побажали одна одній смачного і взялися за рибу й салат.

– Ви часто дозволяєте собі такі начебто невишукані страви, як ця? – спитала жінка в картатому, хоча, здається, знала відповідь.

Жінка в червоному надпила пива і відповіла – судячи з усього, саме так, як очікувала співрозмовниця:

– Головне не те, що думають про мене, а що я думаю про тих, хто думає і не думає про мене.

Вони посміхнулися і помовчали. Не хотілося поспішати, хоча це й рідко трапляється.

– Ви сказали про несвободу, – згадала жінка в червоному. – Хочете бути вільною? Але як же тоді ваш талант?

Жінка в картатому довго не відповідала. Дивилася кудись за висотний будинок, де зовсім недавно ховалося, граючи з ними в хованки, сонце. Потім відгукнулася:

– Свобода – це головне, про що я пишу. Навіть, якщо вдуматися, єдине… Єдине,  саме так. Мене легко спотворити, цих спотворень і вбивчих спрощень буде ще чимало, я знаю це, навіть не будучи Кассандрою… Мені постійно доводиться вибирати – в книгах і в житті – це для мене одне й те ж – між свободою та її відсутністю, з усіма відповідними наслідками. Для мене це – найпростіший вибір, хоча ті, хто мені його нав’язує, сподіваються, що він виявиться складним.

Жінка в червоному запитала, знаючи, здається, відповідь:

– Але хіба свобода – це не абстракція, яку, як кажуть, на хліб не намастиш?

Жінка в картатому посміхнулася:

– Авжеж не намастиш, бо вона – хліб.

Десь у тій стороні, звідки рано чи пізно підніметься, відпочивши після гри у хованки, сонце, півням час почати співати. А тут, біля все ще теплої дерев’яної набережної, на потемнілому озері, перекрикують одна одну чайки.

– Що за птах, – невдоволено похитала головою жінка в червоному. – Від неї шуму більше, ніж від сотні незмазаних коліс. Гірше скрипучого екіпажу може бути тільки голодна чайка. Втім, колеса можна змастити, а ось де ми з вами бачили ситу чайку?

– Ви маєте рацію, – весело зітхнула жінка в картатому. – Зате тут немає музики.

– Не любите музику? – посміхнулася жінка в червоному?

– Навпаки, обожнюю, і сама граю – на фортепіано. Кажуть, непогано. Але музика і музика в ресторані – це як півень і чайка.

Вони зареготали і майже одночасно упустили вилки на підлогу. Офіціантка поквапилася принеси чисті.

– Як просувається робота? – витерши сльози хусточкою, запитала жінка в червоному. – Що ви наразі пишете?

– Напередодні поставила крапку в новій трагедії, – відповіла жінка в картатому. – Тема стара як світ – про завойовника жіночих сердець.

– Тема і справді не нова, – зауважила її подруга. – Чи не боялися ви повторити сказане?

Жінка в картатому задумалася, потім відповіла:

– Знаєте, я років з десяти перестала боятися будь-чого. – Вона посміхнулася. – Просто хотілося, аби і у нас він був – тільки нехай у нас буде не гість, а господар.

– “Камінний господар”? – перепитала співрозмовниця. – Звучить епатуюче.

– Не можу сказати, що написала мою трагедію на підставі тих, які стала класикою, аби просто було інакше. У мене головний герой тільки здається головним, за нього рішення приймає жінка, якій він, при всій його привабливості, годиться не більш ніж у віддзеркалення.

– Жінка, що стоїть за чоловіком і керує ним? Ось у чому одна з відмінностей книги від газети.

Жінка в картатому підняла брови, а жінка в червоному продовжила, розуміючи, що співрозмовниця не погодиться з нею – тому й не любить газет:

– Якби жінки надумали “звільнитися” і заявили про рівність із чоловіками, вони перетворилися б на свою жахливу протилежність. І хто б, як ви гажаєте, прийшов їм на допомогу і позбавив цієї свободи? Звичайно ж, чоловіки.

Жінка в картатому не стала сперечатися. Жінці в червоному здалося, що у подруги, замість газетних контраргументів, народжується новий сюжет.

Задумливо подивившись на майже невидиме озеро, жінка в червоному сказала:

– Як добре, коли немає сусідів … У вас є, на жаль. З іншого боку, чим складніше, тим легше пишеться, так?

Жінка в картатому дивилася за озеро. Чайка продовжувала по-воронячі перекрикувати весь світ, заважаючи, здається, спати сонцю, втомленому від недавньої гри в хованки. На почорніле небо звідкись прийшов круглий місяць, майже схожий на монету –  бракувало королівського профілю.

– Вони називають себе імперією, – промовила жінка в картатому.

– Ой, чи не імперія! – гидливо повела плечима подруга. – Що вони в таких справах розуміють? Імперія – це відповідальність. А безвідповідальна імперія – як нерозділене кохання: суб’єкт своїми власними муками мучить об’єкт. Єдиний вихід – бути суб’єктом, тобто – імперією. Справжньою, а не грубою пародією на неї.

Жінка в картатому і погодилася, і заперечила:

– Ми спробуємо стати суб’єктом, не перетворюючись на імперію. Приклади є, і вони надихають.

Жінка в червоному потиснула її руку:

– Сподіваюся, у вас вийде.

Подруга відповіла тим же:

– Цитуючи вас, можу сказати: можливість поразки ми не розглядаємо через відсутність такої.

Вони розплатилися і спустилися з ресторанної тераси до озера. Зірки висипали на небо, немов веснянки на засмагле – почорніле – обличчя.

– Давайте коли-небудь повернемося сюди, – запропонувала жінка в червоному, дістаючи з гаманця монетку. – Мені на ній підлестили, – трохи посміхнулася вона і кинула монетку в воду.

– Ми поки що не маємо власних монет, – відповіла жінка в картатому. – Але я все одно повернуся, мені є до кого.

Я прибрав книгу на полицю, закрив оксамитову коробочку з ювілейною монетою. Сьогодні багато роботи, пора ставити крапку.

Букви різних абеток часто-густо схожі одна на одну більше, ніж літери тієї ж самої. Та що там! Буває, що тільки вони і схожі, особливо якщо їх напише дитина, яка нещодавно почала вивчати алфавіт, – адже дитині видніше.

Переверніть букву V – бачите схожість?

Just close your eyes – and think of England.

Просто заплющ очі – і думай про Англію.

                  Королева Вікторія.

  Добраніч, сонечко! Ідеш на захід.

  Ти бачиш Україну – привітай!

                                  Леся Українка.

Михайло Блехман, Монреаль,

рання осінь, 2019 р.