«Живемо на своїй землі і нікому її не віддамо!» — лікар-воїн Костянтин Запорожець

Брати Юрій і Костянтин Запорожці мають мирну та благородну професію лікарів. Але в перші ж дні нашестя навіженої російської орди вони стали на захист рідної Чернігівщини та України. Спочатку воювали у Количівці, на Придесенні, а коли кляті окупанти ганебно дременули звідси, Юрій і Костянтин разом із бойовими побратимами самовіддано билися з ворогами під Бахмутом. Зараз старший лейтенант Юрій Запорожець – командир роти на прикордонні Чернігівщини. А його брат Костянтин після поранення на Донеччині трудиться лікарем-ендоскопістом. Обоє нагороджені орденами «За мужність». —

– Будь ласка, розкажіть про Ваше довоєнне життя.

Юрій: – Ми з Костею – родом із Куликівки. Наші батьки Володимир Іванович та Любов Іванівна – лікарі. Тож у нас – медична династія. З самого дитинства ми бували у них на роботі, бачили, як тато й матуся спілкуються зі своїми пацієнтами, з колегами. Тож, звісно, нас цікавила ця професія. І коли ми закінчили школу, власне, вже й вибору особливого не було, адже хотілося вступити саме до медичного вишу.

Костянтин: – Отож ми й закінчили Київський національний медичний університет імені О. О. Богомольця. Юра – лікар-психолог, а я – ендоскопіст. До війни Юрій мешкав у Києві та працював у пологовому будинку. Нині він служить у ЗСУ, а я труджуся в Чернігівському медичному центрі сучасної онкології та в обласній лікарні.

– А хто з Вас – старший за віком?

К.: – Мені – 40 років, а Юрі – 38. Одружені. Моя дружина – теж медик. Маємо маленьку донечку, їй – півтора року.

Ю.: – Моя дружина працює у відділі кадрів. Доньці – два з половиною роки. До речі, Костя навіть особисто побував у декреті!

К. (посміхається): – Я після поранення побув два місяці в декреті, бо дружина вийшла на роботу.

– Неймовірно, тато – у декретній відпустці! І як Вам – такий досвід?

К.: – Дуже сподобалося, прекрасно! Я свою донечку просто обожнюю, тому легко впорався. Із великим задоволенням щодня гуляв із нею. Міг би й далі залишатися в декреті – скільки потрібно, до її трирічного віку.

– А потім, можливо, ще одна дитина народиться?..

К.: – Без проблем. Взагалі ж, моя дружина – родом зі Львівщини. Наша доня народилася 7 лютого 2022-го, а 19 лютого ми приїхали на Чернігівщину, в Куликівку. І раптом – ця жахлива війна!.. Тож ми з Юрою добровольцями пішли до військкомату, а мій тесть відвіз обох наших дружин та донечок до Києва, а там уже волонтери доправили їх на Галичину. Тесть за фахом – теж медик, лікар-анестезіолог. З 2014-го захищав Україну на Донбасі, в АТО, був військовим медиком. На жаль, помер торік, у серпні, серце не витримало.

Ю.: – За кордон наші дружини й донечки не виїжджали. Сказали, що хочуть бути ближче до нас. Тож, коли загарбники накивали п’ятами звідси, дружини та дітлахи із задоволенням повернулися на Чернігівщину й зараз мешкають тут.

А ми з Костею на самому початку війни звернулися до Куликівського військкомату. Далі приїхали до Чернігова, де формувався батальйон ЗСУ, який захищав Придесення. Під час ворожого наступу ми з братом воювали в Количівці. Власне, спочатку наш бойовий підрозділ мав їхати в Іванівку, але її захопили окупанти.

Більше того, в центрі Количівки ми нарвалися на кацапський танк, який обстріляв наш автобус. На щастя, перший постріл вийшов рикошетом, тому в автобус не влучив. Ми, пасажири, благополучно вискочили з нього й наразі не постраждали, а от водій залишався за кермом. Танк вгатив удруге й цього разу поцілив у автобус, тож водія поранило. Втім, його вдалося витягнути з транспорту.

– І що ж сталося далі?

К.: – А далі ми за тим танком ганялися, проте йому вдалося втекти…

Ю.: До речі, Костя, ще коли ми сіли в автобус, прочитав молитву для пасажирів.

– Ви – віруючі?

К.: – Так. Я тоді сказав, що ця молитва для всіх – віруючих і тих, хто поки що не вірить у Господа, – задля нашого спасіння. Попросив вислухати. І всі слухали досить уважно, тільки водія саме тоді на місці не було, тож він не почув.

Ю.: – І ось сталося так, що всі пасажири-бійці, для котрих пролунали слова молитви, не постраждали, і лише водій автобуса отримав поранення… Цей епізод нам чомусь дуже запам’ятався.

– Знаю, підлі вороги затято рвалися до Количівки.

К.: – Авжеж. 7 березня колона загарбників вдерлася до села, гатила по будинках. А ми з флангів відстрілювалися і таки прогнали рашистів! Спалили багато кацапської техніки. Це було чудово! Росіяни буквально вискакували, охоплені вогнем, і намагалися сховатися по хатах.

Ю.: А вже наступного дня вони навіжено періщили по нас «Градами» й мінометами, й тоді на вантажівках позабирали і вивезли тіла своїх загиблих та поранених. Дві їхні вантажівки були завантажені трупами й недобитками!

– Зазвичай, росіяни не забирають загиблих та поранених, про це мені наші бійці немало розповідали…

К.: – А ці рашисти чомусь забрали, причому діяли досить професійно. Ми й самі здивувалися. Мабуть, це був якийсь їхній елітний підрозділ. Адже вони дійсно не надто переймаються своїм «гарматним м’ясом».

Ю.: Отож, коли ми дали їм такого відкоша, вони більше не рипалися – боялися! Тільки постійно шалено обстрілювали нас. Якось і російський літак задіяли – розбили свинарник, то бідолашні налякані свині бігали по селу…

– Звісно, мешканці в Количівці – загалом патріотичні. Але, знаю, якось спіймали колаборанта.

К.: – Авжеж, це – затятий сепаратист! Жителі чули, як той гад вихваляв «русскій мір», погрожував, щоби місцеві люди начувалися: прийдуть «герої-визволителі» і всіх незгодних закатують-постріляють… Отаке виродок казав! Він спокійно їздив своїм велосипедом у захоплену росіянами Іванівку, прямо по трасі, а після цього рашисти люто обстрілювали село. Ясно, що цей зрадник вивідував позиції наших бійців і про все розказував окупантам.

Ю.: – Ми, коли про це дізналися, його скрутили та згодом передали до Чернігова в СБУ.

– А не було в когось бажання влаштувати самосуд над негідником?

К.: – Ні, адже ми з братом – лікарі, це – гуманна професія, ми звикли рятувати людей. І одна справа – стріляти по ворогах у запеклому бою, й зовсім інша – вбивати когось беззбройного. Інші бійці, наскільки нам відомо, також дотримувалися цієї думки. Ми його схопили, і це – головне, а далі нехай суд встановлює його вину, ухвалює справедливий вирок за те, що він виказував наші гранатометні розрахунки – спостережні пости… Все ж таки Бог дав нам самовладання!

– Хто взагалі захищав тоді Количівку від загарбників?

Ю.: – Танкісти, нацгвардійці та ми, піхота… Нашого командира роти контузило, тому я залишився за старшого на половині села. Починав я війну молодшим лейтенантом. Нині – старший лейтенант, командир роти. А Костя був солдатом, згодом став молодшим сержантом.

– Яка атмосфера була в вашому підрозділі? Знаю, поруч із Вами воювали й колишні засуджені…

К.: – Так, серед нас були люди, які до війни сиділи у в’язниці. Але всі вони воювали самовіддано та дотримувалися дисципліни. Бійці поводилися дружно, постійно підтримували і підбадьорювали один одного. Не було ані відчаю, ні паніки. Всі спокійно та мужньо виконували свою роботу, показали найкращі риси характеру.

Ю.: До речі, ми за час ворожого наступу не вживали алкоголю. Жодної чарки! Бо воювати треба все-таки на тверезу голову.

– Росіяни на фронті скажено п’ють, а особливо буряти, – це мені наші бійці розповідали…

К.: – Це – їхні проблеми. Які з п’яниць і наркоманів воїни?!

– А вам мешканці села допомагали, підтримували?

Ю.: – Аякже! Спочатку, правда, жителі були дуже налякані, буквально не вилазили з підвалів. Однак потім мешканці поступово оговталися і почали нас старанно підтримувати – приносили молоко, каву і чай, яйця; пекли хліб, варили супи, смажили курей та гусей… Тому дуже щиро дякуємо количівцям за отаку їхню гостинність і допомогу!

Зокрема, запам’яталися чуйні, хороші та патріотичні люди – Олег і Оля Вовченки. Він – лікар, а пані Ольга, його дружина, – медсестра. Ми дружили. Я зберігаю зворушливий лист від їхнього сина Мирослава, йому – років 14: «Привіт, “Живий”! («Живий» – це мій позивний, а у Кості позивний – «Козак»). Часто згадую також, і пам’ятатиму тебе завжди! Без вас у нашому селі – страшніше. Чекаю тебе у гості. Дуже дякую за захист!».

А їхня донька подарувала мені герб України з бісеру, синьо-жовтий, то я його завжди ношу під погоном як оберіг.

– Ви – воїни, проте підтримували бійців і як лікарі? За потреби, робили перев’язки, давали поради?

К.: – Звісно. Але, в основному, ми все-таки воювали зі зброєю в руках. Так із самого початку російського нашестя вийшло. Юра й зараз воює. Хоча в нашому підрозділі всі знали, що ми з ним – медики. Але виконували те, що насамперед було потрібно.

На кожному посту бійці перебували по півтори години. Потім півтори години – перепочинок, і – знову на пост, у будь-яку погоду… У Количівці зникли світло та газ. Правда, води вистачало, бо там – криниці.

Взагалі ж, про війну можна розповідати немало. Бо таке не забувається! Пам’ятаю, чоловік із дружиною втікали від загарбників на автівці й наїхали на міну. Тож чоловіка важко контузило, а от його дружина загинула, й її тіло лежало на городі, розтерзане від вибуху…

Ю.: Головне – в будь-якій ситуації залишатися людьми. От, наприклад, ми в Количівці відчинили один будинок (господарів тоді не було, бо виїхали, рятуючись від рашистів, і ключів нікому з сусідів не зоставили). А будинок нам дуже підходив для спостереження, адже знаходився на пагорбі. Тож ми дуже обережно, акуратно випиляли двері (всю коробку), вселилися, й потім поводилися так, наче це – наш рідний дім. Не смітили, нічого зайвий раз не чіпали, тому все залишилося ціле.

К.: – Коли триклята кацапня повтікала звідси, наш підрозділ ще стояв напоготові – між Ріпками та Черніговом… А потім ми воювали на Донбасі, захищали Бахмут. Ми з Юрою були разом, таке наше бажання. Для нас це – важливо, коли поруч – близька, рідна людина, яка розуміє тебе буквально з пів слова.

На Донеччині, звісно, постійно гаряче! Рашисти гатять буквально увесь час. Зроблять лише невеличку перерву, на годинку, і знову смалять шалено.

Ю.: – Якось заблукали обкурені кацапи – отак приперлися в окопи до українських бійців. А на вигляд – ну, натуральні «зеки»! Кажуть: «Братва, нє стрєляйтє, ми – свої, з Кємєрова…» Наші їм у відповідь українською: «Які свої?!» Одного росіянина взяли в полон, а інших постріляли. Ми бачили оті трупи в наших окопах – окремо валялися скрізь кишки, печінка… Потім їх прикидали землею, щоб не смерділи.

Пам’ятаю, один наш боєць спочатку не знав, що це – кацапські трупи, подумав, що наші, тож був дуже вражений, приголомшений! А коли дізнався, що це – русня, враз дуже зрадів, збадьорився, почав усе це на свій мобільний телефон знімати!

К.: – Під Бахмутом мене й поранило – з міномета чи танка… Якраз на день народження (ювілей – сорок років!), 23 вересня, – прострелили руку та спину. Ну, і почалися серйозні ускладнення… «Списали». Тепер працюю в Чернігівському медичному центрі сучасної онкології та в обласній лікарні – ендоскопістом.

Ю.: – Я зараз – на рідній Чернігівщині, на кордоні, командую ротою. Захищаю Україну! Одна рота з нашого підрозділу воювала під Вугледаром.

– У Вас дуже цікавий та колоритний позивний – «Живий». Це ж треба було таке придумати…

Ю.: – Авжеж, доживемо до нашої Перемоги! Цікаво, яке життя настане потім? Ясно, що вже так не буде, як до війни… Стануться великі зміни. Але в незалежну Україну віримо!

К.: – Я до війни звів власний будинок – за тубдиспансером… Під час ворожої навали там мешкали кацапи! Але оселю не пошкодили, хоча довкола тут багато будівель від них дуже постраждали. Потім у моєму будинку жили наші бійці. Дякувати Богу, оселя вціліла. Тож живемо на своїй землі і нікому її не віддамо!

Сергій Дзюба