Для кожного почуття свій час…

Бачити, як старіє твоя мама дуже боляче, адже старість несе за собою не тільки зморшки, сивину, а й хвороби… Так соромно згадувати, скільки я змушувала її переживати, як мама  застерігала мене не дружити з поганими компаніями, а мене так туди й тягнуло… Сварилася, коли я пізно поверталася додому… Тоді я не розуміла, як болить материнське серце, а тепер відчула сповна…

МАМА…

Стою біля вікна… Дивлюся на квіти… Уже так засохла герань, що доведеться її викинути…

Треба лікувати душу… А кращого засобу, ніж поезія ще не знайшли… Підійшла до столу, взяла збірочку віршів Ліни Костеко. Відкрила, читаю…

Бувaє чaсом дивне відчуття, –

що чaс іде, a я собі окремо.

Мені п’ять років. Я іще дитя.

Люблю цукерки і читaю Бремa.

Все щось мaйструю, думaю, дивлюсь,

тaке мaле, уперте і шaлене.

Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.

А це мій син. І схожий він нa мене.

Перечитала, відчула, що на очах сльози… Дійсно, як швидко летить життя, уже скільки років мама – я, а ніби вчора була дитиною… Моя мама висаджувала мене на гойдалку, а я сиділа й не могла дістати ніжками землі… А скільки років я уже не гойдалася, хоча, бувало бажання, але ж як люди подивляться, доросла жінка… Вела мене за руку моя мама до першого класу, а я намагалася швидше йти, щоб за нею встигати…

А тепер мій син ходить у 8 клас, скільки перших дзвоників я проводила його за руку…

Моя мама зав’язувала мені бантики, боляче було, а вона повторювала: «Терпи, краса потребує жертв», іду заплакана, але впевнена у своїй красі…

Бантики, де ж вони тепер…

Вчила мама й варити борщ, хай не з першого разу, але їй таки вдалося відкрити мої кулінарні здібності…

Хоч тут ніяких змін, я й зараз на кухні…

Швидко плине час… А як тільки мене змінило життя та і маму…

Ще пам’ятаю її молодою, красивою жінкою. Вона завжди яскраво фарбувала очі, а вони сяяли від щастя… А тепер, кожного разу, коли приїжджаю, то помічаю біля очей все нові й нові зморшки, замість фарб слугують вони, а очі – сповнені болем… Коли ж згаснув той вогник щастя? Чомусь, я не помітила…

Бачити, як старіє твоя мама дуже боляче, адже старість несе за собою не тільки зморшки, сивину, а й хвороби… Так соромно згадувати, скільки я змушувала її переживати, як мама  застерігала мене не дружити з поганими компаніями, а мене так туди й тягнуло… Сварилася, коли я пізно поверталася додому… Тоді я не розуміла, як болить материнське серце, а тепер відчула сповна…

Для кожного почуття свій час… Усе те, на що я обурювалася, тепер роблю сама… А як я кричала, що ніколи не буду такою, як вона…

Роки, скільки б вони не додавали мені мудрості чи стійкості, але я потребую мами поряд, хоч рідко приїжджаю, але у кожну скрутну хвилину відчуваю її присутність, згадую лагідний погляд, як вона мене втішала, говорячи: «Бог дає тобі стільки, скільки ти можеш витримати»… Дійсно, я все витримувала, багато пережила, не скажу, що Доля мене пошкодувала, ні «пий сповна». А я й пила, тільки, чомусь, у тій чаші смутку багато було, болю, зневіри, а я невпинно ковтала, в надії, що то ще просто не достатньо для того, щоб оцінити щастя. Усе ж пізнається в порівнянні, як говориться. Але…

Задзвенів телефон. Брат, дивно. Не склалися у нас із ним теплі стосунки, недолюблює він мене, адже я була меншою, ще й дівчинкою, відчувалося, що до мене батьки лагідніші та й вимог було набагато менше. Дуже рідко він дзвонить, ото на свята привітати та й усе:

– Приїзди на похорон, мама померла…

– Що… що ти сказав? Мама…

Я завмерла, не дихала, жах, біль оповив мене… Відчуваю, як душу пронизує ножем…

– Ма-мо – промовила я пошепки, – матусе, як же я без тебе… як та людина, котра носила мене під серцем зникне… я ніколи не побачу, не почую, не доторкнусь… Боже…

9 днів, 40 дні, рік…

Фото мами в рамочці на столі…

– Щоб тобі мама сказала, якби побачила твою поведінку?

– Не смій у наших сварках згадувати мою маму!

– Не сваріться, скільки вже можна!Ніяк не дочекаюся 18 років, щоб переїхати від вас!

Довго ще моєму синові чекати…

Далі буде…

Оксана Ліщенюк, спеціально для видання speckor.net

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте