Два янголи спустились на її плечі…

Щоб змінити світ, треба змінити себе. Істина давня. Щоб здвинути гору, треба підняти камінь. Його вага чотириста грам. Підняти його найважче. Цей камінь – серце. До того пристрасне, любляче…

Серця двох. Віктор Татарин
Зараз місто спить. Та не сплять серця двох. Вони працюють. Кров поступає до голови, мозку. У голові рояться думки. Вони біжать попереду вербалізації, слів сказаних вголос.  Ніч. І нічого на площах і майданах не відбувається.

Десь з нічних клубів долинає музика. Мерседес поїхали на «Мерседесах», а Беті – на  «Бентлі». Вони теж не безгрішні. І не можуть контролювати Себе.  Хоч і засуджують інколи інших. Вони закохані  в одне одного, хоч і мають вантаж, який тягнуть понад сили своїх двох сердець. Його та її.

***

Він романтик по життю. Письменник. Завжди оптиміст, хоч часто впадає у відчай. І є чого! Турбує серце. Хоч про  це мало хто знає. А ще почуття до неї.

Чомусь, як це бувало у його житті про це він дізнався від сторонніх. Частенько поглядав на неї. От, люди й зробили висновок, що закохався він в неї. Та й вона неодноразово відчувала його погляд на собі. Інколи дозволяв собі обійняти, взяти за руку… «витерти крейду на куртці»…

Вона часто приходила до нього в сни. У них вони були разом. Кохалися до нестями. Тримаючи одне одного за руки, кудись бігли, йшли. Ось так якось хотілося бути разом не тільки в снах, а й наяву.

Він часто думав неодноразово про неї, останнє, що він хотів, бажав, видіти очі. Насмішливі такі. А ще писав вірші для неї. «Альбомної» лірики не любив, бо вважав, що усі сонети, балади, оди давним-давно сказані й написані Шекспіром, Франком, Сосюрою. Не часто, зовсім нечасто впадав до «альбомного» творива, бо обирав для свого вираження прозу.  Вважав, що і проза, якщо вона написана гарно, може бути поетичною. Бо від серця і душі вона твориться. Та все ж поезія час від часу проявлялася у його житті. Років дванадцять тому, таке поетичне «відступлення» мало не призвело до загибелі. Тепер як і тоді він ступив на край прірви.

Мені наснились твої очі у новорічну ніч.

Два янголи спустились на твої плечі.

І я помер! Помер від погляду твого.

Від тих очей, що сяють навіть серед ночі.

Ця смерть моя — вона для тебе, мила.

Та ти не бійсь. Воскресну я.

І янголи проспівають нині

коханню нашому: «Осанна!..

Сніжинка впала на твої вії.

Вона посланниця від мене

Летіла вона довго – півжиття мого,

Через роки-секунди і часи століть.

Смієшся ти і слово в тебе гостре,

Та хочу чути-слухати його!

— Що ти є? Ти ніхто! Помреш, забуртують. І все! А що твоя любов? То є пристрасть сьогоднішнього дня. І не більше. Твоє серце ось-ось має завершити цикл життя. І ти перетворишся в порох. Вона навіть не згадає про тебе ні на рік, ні на п’ять, ні на десять.  Ти для неї ніхто. Чужий!.. – роздумував він. – А все ж хочеться тобі торкатися у сні й наяву.

— Блуд,  — каже вона. І що з того? Горіти в пеклі за це? Попридумували Вергілій і Тома  Аквінський. А Котляревський в бурлескній формі переказав. Того нічого нема. То є казка для простаків. Щоби не грішили, не падали в гречку. Найбільше пекло на Землі. Коли ти не можеш любити вільно… П’яний брєд. Любити – це не означає злягатися, зраджувати. Да… Ситуація…

Недозволена Любов то є мука для обох. І чому вона приходить неочікувано до тих у кого, здавалося, повинно бути чікі-пікі, родина, діти.  Чому випробовуються вони цим почуттям? Серце – одна  відповідь. А йому не накажеш.  «Блін, я недостойний цього почуття,» — казав він. До нього як до Франка Любов являлася тричі. І теж нещасливо. І чому Бог таких людей карає, чи то пак випробовує?

***

У неї життя не так склалося, як гадалося мріялося в юності. Нужда така, хоч в річку на дно. Той, кого, здавалося, любила поїхав у Тмутаракань подалі, а той, хто любить… Не сміє руйнувати щастя іншої. А ще мама, яка зіскочила з орбіти, п’є непробудно. І тільки син зупиняє її від дна річкового, морського, океанічного. А так би кинулася туди, щоби не повертатися.

— Господи, коли скінчиться ця мука? – питала вона неодноразово себе. З одного боку їй дуже подобаються його залицяння. З іншого вважає це неправильним навіть думка про кохання з ним. Вікова різниця майже вісімнадцять років. Та і… у нього своє життя й родина.

Усе завершилося в один момент, коли Він потрапив до лікарні з інсультом, де і помер. Прийшло визволення її серцю, люблячому. Вона й далі продовжувала любити його, уже без спокус і страждань, але об’єкт її кохання знаходився десь, в іншому вимірі. Вона щиро молилася за упокій його душі і плакала… Плакала від останнього його пророчого вірша, закарбованого уже навічно в її серці.

Їй не хотілося страждати

Тому йому сказала: «Ні!»

А серце пульсувало й билося коханням.

Як у Джульєтти до Ромео.

Ще вчора глянути не сміла

Йому у вічі пристрасно – а  зараз…

Серце клекотіло і хотіло притиснути його.

Та пізно. Пізно, пізно…

Пісок клепсидри висипався. Час  його минув.

І у домовині.

Закриють  віко погребальники йому.

Землі накидають дві тони.

І попрощається із ним навік вона…

Віктор Татарин

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку