«В оту «армію ДНР» зараз навіть доларами нікого не заманиш» — донеччанка

Побував нещодавно в курортному Бердянську – на Азовському морі. Оскільки літній потяг «Київ – Бердянськ» тоді ще не ходив, їхати довелося з пересадкою, причому в зону АТО – до Маріуполя.

Їхати – довго, отож розговорився з попутниками. Це було троє жінок, які охоче підтримали розмову. Спілкувалися вони російською мовою, я – як завжди, рідною українською, та загалом бесідували цілком приязно.

Дізнавшись, що я мандрую до Бердянська, вони із задоволенням радили відпочивати не в самому місті, а на Бердянській косі, де і море – чистіше, й пляжі – кращі, та й санаторії, пансіонати та бази відпочинку – не надто дорогі й водночас там – доволі комфортно.

– Тож на Азові відпочити можна навіть краще, ніж в Одесі, заощадивши натомість дещицю коштів, – щиро переконувала жінка бальзаківського віку, яка назвалася Вікторією Петрівною.

– А ви куди їдете? – принагідно поцікавився у неї.

– До Волновахи. Це – перед Маріуполем… І не лише я, а майже всі ці люди…

– Тобто?

– Не скажу за увесь потяг, однак більшість пасажирів нашого вагону зійдуть там. Самі побачите…

– Отже, ви мешкаєте у Волновасі?

– Ні, ми живемо в Донецьку… – просто й майже водночас відповіли всі троє.

– Не зрозумів!.. – не зміг приховати свого збентеження я.

– А що тут розуміти? – знизала плечима Вікторія Петрівна. – Прямого потягу до Донецька з України тепер немає, тому нам доводиться вставати у Волновасі й далі пробиратися через блокпости до свого рідного міста.

– І що, ви ось так зійдете з цього потяга й вирушите до Донецька?!

– Ні, доводиться 4-5 годин «маринуватися» на блокпостах!.. Це – дуже незручно, бо ж процедура, по суті, відбувається надворі… Охочих – багато, а якихось спеціальних навісів там немає. Тому стоїмо і під дощем, і в морозяні дні, і в спеку!.. Що вдієш, – скрушно зітхнула. – Все одно треба ж додому повернутися.

– У вас є паспорти ДНР?

– Звичайно. А як можна відмовитися?.. Ніяк. Ми ж тут живемо!.. Кожен громадянин ДНР зобов’язаний неодмінно мати такий документ, – демонструє мені. – Інакше ти – зрадник і шпигун. До речі, за цими паспортами ми тепер їздимо до Росії – це поки єдина країна, яка їх визнає. Але там, самі розумієте, з ними – безпечніше, ніж з українськими. Права водіїв у нас – теж ДНР…

– А як щодо українських паспортів?

– Ось – спокійно показує. – Практично у кожного в Донецьку вони є. Ну, хіба вже це якийсь затятий фанатик… Але навіть бойовики майже всі мають українські паспорти. Просто тому, що це – вигідно. У кожного з нас в Україні – діти та онуки, родичі, друзі, усілякі справи й бізнесові інтереси… Хіба ж можна рвати по-живому! Тому ми скрізь подорожуємо з двома паспортами – України та ДНР. На блокпостах всі це знають і розуміють, але вдають вигляд, що наразі нічого такого не відбувається. Більше того, у нас зараз мешканці активно отримують закордонні біометричні українські паспорти, адже тепер – безвізовий режим, а з роботою в Донецьку – сутужно!

– Я читав, що до війни 80 відсотків жителів Донбасу жодного разу не були за кордоном, а багато хто за все своє життя навіть не виїжджав за межі Донеччини та Луганщини. Це – правда?

– Не знаю. Може, й правда… Але, якщо сусіди отримують біометричні паспорти, то хочеться й собі мати такий же документ, про всяк випадок…

– Однак з українськими паспортами ви можете отримувати наші пенсії та соціальні виплати?

– Так і є, багато хто в Донецьку їх одержує. Спочатку люди розгубилися, але потім розібралися, що можна все оформити й отримувати ці кошти… І я вважаю, що це – справедливо! Ми все життя трудилися з чоловіком на шахті, це – дуже важка праця! І що, виходить, я тепер не маю права на свою чесно зароблену пенсію? На що ж мені жити? У дітей та онуків просити?! Чи йти жебрати на вулицю?..

– Але ж досі триває війна. І бойовики раз-по-раз обстрілюють не тільки позиції українських вояків, снаряди влучають і в будинки мирних жителів! Ви мешкаєте на окупованій території, не бажаєте визнавати наші закони… То чому ми повинні сплачувати вам пенсії та соціальні виплати, ще й подавати електроенергію і газ?!

– Хіба я розпочинала цю трикляту війну?.. Та вона всім нам – поперек горла! Ніхто з нормальних людей не хоче війни, ми ж не божевільні! Та в оту «армію ДНР» зараз навіть доларами нікого не заманиш. Адже молодь наша не хоче воювати, і правильно робить. Ви знаєте, хто в ДНР лишився? Старі й діти!.. А юнаки та дівчата, у пошуках ліпшої долі, їдуть до Києва, Харкова, Запоріжжя, Одеси, Львова…

– Куди-небудь, аби тільки мати якісь подальші перспективи в житті.

– Я б теж поїхала звідси, якби була молодша! Бо майже всі підприємства стоять, багато будинків на Донбасі – зруйновані… Від нашого Донецького аеропорту, відомого на увесь світ, нічого не залишилося! Хочеш роботу?.. То йди воюй! А кому це зараз треба? Там, із місцевих, – лише одні «зеки», яким більше просто нікуди подітися. Російські військові тут служать, потім їдуть додому, замість них – нова ротація, з’являються інші. І так – увесь час! Дуже складно мати справу з чеченцями Кадирова та осетинами – з отієї невизнаної республіки. А їх – немало, і поводяться вони, мов у себе вдома! Краще обійти такого «добровольця» та «захисника ДНР» десятою дорогою…

– У вас же ввели смертну кару!

– І навіть публічно розстріляли деяких мародерів… По-моєму, порядку побільшало. А то раніше озброєні бандити нерідко грабували оселі біженців.

Зараз житло в Донецьку активно скуповують заможніші москвичі, та платять мало. Скажімо, до війни моя квартира коштувала близько 60-ти тисяч доларів – пристойно, адже оселя гарно відремонтована, розташована в центрі міста. А тепер за неї можна вторгувати максимум 15 тисяч «зелених», а так – тільки 10 тисяч «баксів», це якщо поспіхом житло продавати. Проте деякі біженці все-таки квартири продають, от москвичі й наживаються. Вони вже впевнені, що це – Росія, бо ж у нас скрізь написано: місто Донецьк Ростовської області Російської Федерації…

– А ви хотіли б знову жити в Україні?

– Сергію, я вам відверто скажу: у нас дуже багато людей шкодують, що так сталося. Ніхто ж не очікував такого! Яке у нас раніше шахтоуправління було! А зараз що? Обладнання демонтували й до Росії вивезли. Шахта імені Засядька, правда, працює. Але чи надовго?.. Розумієте, як людям мізки не промивають із ранку й до вечора, а все одно донеччани загалом сумують за минулим… Пригадую, як ми, наприклад, дружили родинами зі знаменитим українським хірургом Олександром Шалімовим. Вони не раз до нас у гості приїздили.

– Це – дійсно лікар від Бога!

– Він був старшим за свою дружину років на тридцять, і вона стежина, щоб Олександр Олексійович не вживав спиртного… То він заходив до нас і декламував вірші, «заробляючи» таким чином на чарочку оковитої. А потім його благовірна все дивувалася: «От же партизан! Ну, як це можливо? Щойно був тверезим, мов скло, а за мить уже відчуваю – випив! Усе обшукала, та марно». Чесно, дуже сумую за Україною! Тому й частенько провідую доньку, яка, розумію, вже ніколи не повернеться додому. От і виходить, що моя доня та онуки – українці. А я – хто тепер?

– Українка. Чи вам більше «денеерівка» до вподоби?

– Та що ви! Словечко оте – ДНР – навіть і не вимовиш по-людському… Втім, я ж народилася і все життя мешкаю в Донецьку, який і зараз, попри все, що сталося, щиро люблю, бо це – моя мала батьківщина! Ну, продам житло за безцінь, і що тоді? Чоловік мій – помер, царство йому небесне. У доньки – вже своя сім’я – чоловік, діти, а ще – робота, невеличкий бізнес… Погостюю трохи, та й додому. Київ – прекрасний, але хочеться свого. А вам – спасибі, що не зігнорували нас, донеччан, поспілкувалися від душі. Та й ми наболілим поділилися.

– Думаю, нам із вами все одно потрібно спілкуватися. Бо від ненависті – тільки усілякі біди та напасті, випалена й мертва земля, пустка та безнадія в душах! Тож дякую і вам за відвертість.

– Сподіватимемося, що все-таки настануть кращі часи.

– І я знову приїжджатиму в Донецьк до своїх друзів, які прийматимуть мене, мов рідного.

Сергій Квітницький, для видання speckor.net

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте