Вона мріє про те, щоб більше не було війни…

Ганна Федорчук переконана, що свою країну має боронити кожен.

Вона — санінструктор одного з десантно-штурмових батальйонів, що тримає оборону неподалік від Донецька. На передовій вже понад два роки

Почувши в радіоефірі свій позивний, вона кидає всі справи, і за лічені хвилини авто з червоним хрестом мчить її туди, де наш захисник потребує порятунку. Третій рік поспіль Ганна — санітарний інструктор одного з десантно-штурмових батальйонів, який нині тримає оборону на підступах до Донецька. На її особистому рахунку вже десятки врятованих бойових побратимів, багатьох з яких доводилося самотужки витягувати під щільним обстрілом противника.

— Дуже добре пам’ятаю зиму 2016 року. Тоді наш батальйон утримував позиції в Авдіївській промзоні, — згадує Ганна. — Серед білого дня, коли всі відпочивали від важкої ночі, ворог знов розпочав артилерійський обстріл. За викликом я терміново виїхала до бійця, що «на нулі» зазнав осколкового поранення обох ніг. Над головою ще свистіли кулі, а я самотужки відтягувала його у безпечне місце. Десь за капоніром додатково вколола йому знеболювальне. Він не міг пересуватися, але був у свідомості. Ми разом зробили перев’язку ніг та чекали на можливість, щоб у перерві між «прильотами» добратися до санітарного автомобіля. Раптово десь зліва чую несамовитий крик: «Медика сюди! Терміново медика!». Майже одночасно отримую команду по «радійці» та дізнаюся, що в іншого пораненого нестримна артеріальна кровотеча з шиї. Я мала вирішити, кому з двох важкопоранених надати перевагу… Дуже важко зробити такий вибір. Зараз я вже навчилася долати психологічний фактор і спокійно спочатку допомагаю тому, хто того більше потребує.

Замислившись на мить, Ганна замовкла, подивилась у вікно, посміхнулася, ніби щось побачила чи згадала… Потім, продовжила.

— Я тоді все ж врятувала того хлопця від неминучої смерті, — додає дівчина. — Включивши холодний розсуд, без будь-яких емоцій спочатку своїм пальцем, а потім уже його долонею перекрила кровотечу та перетягнула марлеву пов’язку джгутом Есмарха. Але це ще було не все… Паралельно внаслідок поранення ще й грудної клітини у нього почалися спазми дихання.

Як учили в медичному училищі, дістаю з рюкзака спеціальну голку та з усього розмаху втикаю її в область легенів. Почути, як вийшло через неї повітря, неможливо, але побачити, що боєць починає ковтати ротом повітря, можна… Вже в Авдіївці, у шпиталі, йому пощастило вдруге. Чергував тоді хірург, що називається, від Бога. На превеликий жаль, я не запам’ятала його прізвище, але він майстерно зробив десантнику надзвичайно складну операцію та повернув його фактично з того світу. Хлопець і зараз служить в нашому батальйоні.

Розповіла Ганна й про те, як потрапила до війська.

— Спекотне літо 2014-го. На Сході країни вже йшла війна, а у нашій мирній Шепетівці багато небайдужих городян займалися волонтерською справою. На той час я була головою студентської ради місцевого медичного коледжу, де вчилася, а ще — головою місцевого молодіжного руху, який допомагав армії, — пригадує Ганна. — Під час однієї з благодійних акцій до мене підійшла літня жіночка, простягнула десять гривень і сказала, що після купівлі ліків у неї більше нічого не залишилося від пенсії. Я категорично відмовилася брати в неї останні гроші. Тоді вона пішла до крамниці й купила півхлібини і консерву «Кільки в томаті» (на що вистачило грошей). Знов підійшла і каже «Віддай комусь із військових від мене особисто». Кинула куплене в наш загальний кошик і почимчикувала своєю дорогою. Мені стало соромно, і я всім сказала, що мушу особисто їхати до наших бійців на Донеччину.

Так 19-річна дівчина під час літніх канікул уперше опинилася на війні в районі Дебальцевого. Там же потрапила й під перший у житті ворожий обстріл. Саме тоді, коли вперше побачила велику кількість поранених, в її душі зародилося бажання рятувати людські життя.

Уже за рік паралельно зі складанням державних іспитів проходила медичну комісію у військкоматі. А в липні 2015-го була зарахована до навчального центру в Житомирі.

— Ви взагалі розумієте, куди йдете? — чи не щодня запитував мене командир навчальної роти.

— Звісно, я багато про що можу не знати, адже до цього в армії не служила, але добре знаю: мої знання й навички сьогодні потрібні нашим хлопцям на війні. Хочу, щоб воїни поверталися додому живими, — відповідала я.

Так пройшли три місяці навчань. Після цього було бойове злагодження у складі підрозділу. А в грудні наш батальйон уже висунувся на виконання бойових завдань під Зайцевим, що на Донеччині.

Потім у житті дівчини-медика була участь у боях за Світлодарську дугу, Авдіївську промзону, населені пункти Курдюмовка та Тарамчук, місто Щастя…

— Навіть не уявляєш, що там на тебе чекає під час чергового виїзду, — зізнається Ганна. — Це війна, тут буває по-всякому. Треба бути готовим діяти холоднокровно й професійно, приборкавши власні емоції. Цього не вчать у медичних закладах, це приходить із досвідом.

Бували в практиці Ганни випадки поранень, несумісних із життям. Це й множинні осколкові поранення магістральних судин, кульові поранення серця та голови…

— Траплялися й випадки, коли хлопці помирали в мене на руках, — із тремтінням у голосі і сльозами на очах згадує Ганна. — Це не можна навіть словами передати, як важко перебувати поряд із помираючим, коли він з останніх сил просить про допомогу, а ти усвідомлюєш, що вже не в змозі щось зробити. Повірте, це дуже важко…

Не забуває Ганна, що вдома, у рідній Шепетівці, на неї чекають рідні. Особливо переживає бабуся, тому дівчина, щодня спілкуючись із нею по телефону, як може, заспокоює. Підтримує матеріально.

Безпосередній командир Ганни упевнений, що дівчина — справжній боєць і відмінний санітарний інструктор. Завдяки її професіоналізму, турботливим рукам і гарячому серцю чимало хлопців було витягнуто з того світу.

— Я все життя мріяла стати медиком, — каже Ганна Федорчук. — І ось мрія здійснилася. Тепер мрію про те, щоб більше не було війни…

Євгеній СИЛКІН

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте