Акценти ЛітСВІТ Навколо Природа Проза СВІТ Статті Усі новини 

Я йду до свого саду, де хрумтять яблука і чорніють вишні

Михайло Блехман. Двадцять сім

Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть, випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?

Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.

Власне, про що тут міркувати – почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.

Не пам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею, – господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.

У моєму саду кожне фруктове дерево відкидає її тінь. Точніше: дерева, такі ж розсіяні, як світло, що щедро поливає їх, залишають на землі свої тіні – її тінь.

Тут ростуть яблуні, наливні яблука падають недалеко від своїх яблунь, а повз них проходять усі, кому не лінь, – важливих справ незрівнянно більше, ніж незліченних яблук, що валяються під яблунями. Саме валяються, а не просто лежать.

– Нам би не спало й на думку розбивати цей сад і вирощувати яблуні, – дзижчать перехожі. – Самі ростуть – розрослися тут.

Яблуні дійсно ростуть, гублячи яблука і листя, та відкидаючи тінь. І вишні теж – темно-червоні, що відливають лакованою чорнотою, без жодної червоточини або навіть червоточинки.

Люди, що поспіхом проходять повз яблуні та вишні, – куди вони поспішають? – сердито дивляться на дерева, іноді буцають яблука, немов м’ячики, наступають на вишні, які бризкають червоним соком.

– Таких ягід насправді немає, скільки б вони не росли, – з дзижчанням кажуть перехожі. – Те, що вони є, не доказ їхнього існування.

Вона підбадьорливо посміхнулася – я це відчував. Я так давно в цьому моєму саду, що її підбадьорлива посмішка стала мені не просто звичною, а необхідною – немов вишнево-яблучне повітря.

Як час.

З деяких пір я тільки те й роблю, що чекаю; а час минає, відлітає, тупцює на місці – й зникає. Тож треба припинити вже це очікування, тоді він сповільнить крок, точніше – політ. Але взагалі не чекати – не виходить, тому, попри все, я не припиняю чекати…

Як я сюди потрапив? Не знаю, хоча мені відомо – коли. Втім, невідомо і це, адже пролетіло стільки часу!

Якби мене не було тут раніше, то не було б і зараз, – але ж я є й, отже, був. Чого не було, того немає, а чого немає, того не було. Є тільки те, що було, і лише те, що було – є.

Я чимчикував алеями та алейками мого саду, намагаючись заговорити з перехожими, спочатку усно, потім письмово. Вони не слухали і з деяких пір навіть не відмахувалися, а я з наполегливістю, гідною кращого застосування, продовжував заважати їм квапитися.

Блукав, записуючи те, що ніхто ніколи не слухав, і питав себе:

– Звідки прилітає час? І куди летить?

Втім, навіщо ставити – собі чи співрозмовникові, який поспішає, – запитання, що здаються риторичними? Для мене відповіді немає, і в цьому принадність запитання для мене; для співрозмовника відповідь очевидна, і в цьому – принадність відповіді для нього, тож навіщо йому підтримувати бесіду?

Мене ніколи не приваблювали відповіді співрозмовників, навіть тих, що мовчазно поспішали, і завжди дратували їхні відповіді. У мене на все готове запитання, у них – відповідь. Ось чому у мене немає співрозмовників, і ось чому я не знаю, як мені їх назвати, якби вони були.

Якщо людина – не співрозмовник, то хто ж вона? А з іншого боку, коли я прагну однобічності, навіщо їй ставати кимось? Адже цих людей у моєму саду все одно немає, хоч ось вони – поспішають.

Михайло Блехман

Втім, якщо їх немає, то десь же вони є, інакше як вони потрапили в мій сад? Чому, цілеспрямовано поспішаючи, відкидають яблука – зовсім не так, як яблуні відкидають тінь? Чому перетворюють вишні в червоно-чорні крапки?

Я посміхнувся, майже махнувши рукою: навіщо запам’ятовувати те, що ніхто не слухатиме, і записувати те, що ніхто не читатиме?

– Твої записи не для перехожих, – сказала вона нечутно. – Вони не розуміють – та й навіщо їм розуміти? – мови вишневої м’якоті і яблучного повітря. Слова, до блиску вимиті часом, що відлітає, ніколи не перетворяться в тимчасові.

У моєму саду не було нікого, крім мене, а отже, мені було не самотньо.

Тому що – крім нас, звичайно.

Чим більше в саду було яблук і вишень, тим енергійніше, з нематеріальним вогнем в очах, неминучі відвідувачі парку, що поспішають якомога швидше перетнути його, очищали паркові алеї від яблук і вишень. Вони робили свою справу з матеріалізованою духовністю, і я зрозумів, чому вони не звертають увагу на мої слова: страждаючи на підвищену духовність, вони вимагають аналогічних страждань від тих, хто не страждає… Мені ці страждання невідомі, тому мої запитання ніколи не мали для них сенсу, так само, як їхні відповіді – для мене.

Вони натхненно поспішали: у них були справи, важливіші за, здавалося б, риторичні запитання, не кажучи вже про запитання неприпустимі, – з огляду на риторичність відповідей. Та й чи може бути щось простішим і природнішим за те, що є більш важливим?

Вони швендяли, а я ніколи не залишав мій парк, адже поїхати – не означає залишити.

Був незбагненно ранній ранок. Мій годинник не помиляється, він же не пісочний, що залежить від погоди, і не електронний, що цокає тільки завдяки батарейці. Мій покладаються лише на час – а чи можна обійтися без часу? Це ж вам не пісок і не якась там батарейка.

Того неймовірно раннього ранку на пляжі не було нікого, крім моря, яке ніколи не спить, та його мінливого сонця, що навіть іще не зволило піднятися. До берега одна за одною підпливали маленькі хвильки. Біля берега кожна увінчувалася крихітним гребінцем, таким маленьким – спробуй причепурися ним.

Я розстелив на тапчані рушник, що встиг висохнути за коротку, немов дефіс, ніч, ліг і відкрив нещодавно розпочату книгу. Ось іще парадокс: коли читаєш – думаєш, що ніколи не забудеш, але ось чимчикую алеєю мого саду і не пам’ятаю навіть, про що вона, та книга.

Невже мої – теж забуваються? Але ж вони роблять усе можливе, щоб не забутися…

– Не приділяй уваги думкам тих, хто не має для тебе значення, – порадила вона.

Я кивнув і підняв чергове яблуко.

Мій парк був, здавалося б, нескінченним, хоч і закінчувався зоопарком; і я, нарешті, зрозумів, куди так натхненно поспішають ті численні, у кого каблуки – наче три крапки, а черевики – в яблучних крапочках.

Я не раз бував у зоопарку і найбільше простоював не біля загонів слонів або страусів, не перед акваріумами з крокодилами, різнокольоровими рибками чи зеленими жабами, не коло басейну з білими ведмедями, а поруч із клітками, в яких жили макаки. Ну, не так, щоб зовсім уже поруч, тобто не так, аби від макак – хвостом подати…

Втім, скільки там тієї клітки? І коли, взагалі, макака звертала увагу на ґрати?

Вивчаючи макак, не дуже, проте, до них придивляючись, щоб мене самого не потягнуло в клітку, я зрозумів: «макакість» не визначається кольором жодного з місць тіла, і не визначає його, місця, колір. Макакість – це риса характеру, точніше – характер сам по собі. Особливий вид духовності. Та й узагалі, жити в зоопарку непросто; і удостоюється цього далеко не кожен, а лише той, хто пильно стежить за мешканцем клітки, загороди чи акваріуму ззовні, і так само уважно до нього прислухається. Саме тому, чим довше дивишся на верблюда, тим сильніше кортить пробратися крізь вушко голки, – або принаймні плюнути на того, хто знаходиться по той бік вольєру.

Книга закрилася сама собою, я навіть не встиг вставити закладку. Закладка потрібна книзі не менше, ніж її автору – блокнот і ручка: без них – забудеш написане, без неї – прочитане.

Вставши з тапчана, я побачив декого з тих, хто поспішає в зоопарк. Вони були в зеленому, і це заважало мені миттєво впізнати їх, тому що робило трохи схожими на тих, у зоопарку. Плюхаючись у моє море, немов у свій акваріум, вони перетворювали його на жаб’яче болото. Жаби несумісні з морем, і якщо їм тісно – а їм тісно! – в акваріумі, вони покривають зеленою болотяною ряскою будь-яку водойму, аби вона не дратувала їх кольором морської хвилі.

Я подивився на небо – його не було. Сонце давно зійшло, ось тільки навколо простиралося не небо, а те, що залишилося від нього – безбарвний простір-простирадло.

– Всього лише жаби – а небо відібрали, – розгублено подумав я. Мені і раніше доводилося губитися, але небо залишалося й повернутися в сад не становило жодних проблем.

Вона посміхнулася мені, намагаючись підбадьорити:

– Зате море залишилося морем, нехай і стало схожим на жаб’яче болітце.

– Воно перестало відбиватися в небі, – похитав я головою і підняв з тапчану книгу, що не встигла позеленіти, – а отже, морем бути перестало…

Я повернувся в мій сад, де повітря хрумтить свіжим яблуком. Ви думали, що хрумтіти й хрустіти вміє тільки сніг? Прислухайтеся і придивіться: у снігу виходить зовсім не хрустіння, а безпорадне скрипіння. Хрустіти вміє тільки повітря, що пахне вишнями і просочене яблуками.

Як давно я тут не був, хоча буваю щодня. Та, власне, і не йшов нікуди. Просто іноді йду, залишившись. Або – залишаюся, йдучи. Як, по-вашому, точніше?

Одного разу я пішов і довго залишався в іншому саду. Пам’ятаю, ніч була кольору пломбіру, і такого ж нічного кольору – статуї навколо широких алей. Я сидів на одній із численних нічних лавок, такій же пломбірній, і складав вірші, хоча вони відмовлялися складатися, – блокнот був цілком придатним, та й ручка теж начебто нічого, але, напевно, вони не підходили одне до одного, тому, ймовірно, і вірші не виходили.

Той сад відгородився від свого міста високими чорно-жовтими ґратами. Потім, набагато пізніше, – навіть страшнувато подумати, наскільки, – я склав розповідь про місто з тисячею назв. У мого міста – назва одна, а отже, вона існує; а якщо назв безліч і вони тільки й роблять, що змінюють одна одну, то значить, місто це – безіменне. На якийсь час це безіменне місто теж стало моїм, я відчував це, сидячи на лавці й роздивляючись теплі статуї кольору морозива.

Раптом почулося гарчання. Цей сад, я думав, не закінчується зоопарком, на відміну від мого, яблучного й вишневого. Я озирався на всі боки, підвівся, щоб ліпше роздивитися, але нікого не побачив, – не вдавалося розгледіти. Ревіння наростало, затоплювало пломбірну тишу, піднімалося до безмісячного неба й падало назад.

І раптом, дійсно раптом, я збагнув: то ж гарчать статуї, всі водночас, намагаючись перекричати одна одну! Я придивився до них: на постаменти, непомітно коли і як, видерлися ведмеді – полярні, північні, біло-сірі. Вони зайняли сад, що так і не став моїм, і місто, що моїм стати не встигло й просто залишилося безіменним, не захотівши, щоб я дав йому ім’я.

Я встиг схопити блокнот та ручку і втік – через усе ще чорно-жовті ворота. А ведмеді, схожі на жаб, гарчали далі, робили сад схожим на жаб’яче болітце…

Ми сіли на диван, він був зеленим, але не по-жаб’ячому, а просто – зеленим. Я взяв її за руку, вона посміхнулася й погладила мене по голові.

– Вони перетворили моє море на болото, – зітхнув я, – а моє безіменне місто – на ведмежий вольєр. Невже ж я читатиму їм мої книги?

Запитання було риторичним, однак мені все одно стало соромно – за питання і за себе.

– Відібрати можна лише те, чому належиш сам, – заперечила вона. – Тому їм лише здається, що вони в тебе все це відібрали. Все твоє залишилося з тобою, адже ти залишився з усім, що належить тобі.

– Думаєш, мені є чим пишатися? – перепитав я.

– Гордість – це ерзац любові. Я вважаю за краще любити, а не пишатися. І ти, прошу тебе, люби.

Ще рано переходило в уже пізно.

Вона намастила мені хрусткого повітря на свіжу булку і провела до дверей у мій сад. Хотілося б сподіватися, що на всьому білому світі стане так само ясно, як було в нашому домі. І ще хотілося б сподіватися, що мій – наш – сад не закінчується зоопарком. Що наш сад – не закінчується!

Я пішов до нашого саду, де хрумтять яблука і чорніють вишні, й кожне фруктове дерево відкидає її тінь. А вона зникла, кивнувши на прощання…

Скоро закрапає дощ. Я люблю його навіть сильніше, ніж не люблю сніг. Ось парадокс: тоді ж, мабуть, ішов сніг. Чому ж я не люблю його тепер?

27 грудня щороку, Харків – Монреаль

Ще цікаві публікації

Залиште свій коментар

Дякуємо за Вашу думку