Наше завдання зберегти пам’ять для інших поколінь про звірства росіян проти українців
На 90-ті роковини Голодомору українці запалять свічки у пам’ять про невинних жертв однієї з найстрашніших трагедій своєї історії.
Майже кожна українська родина має свою історію, яку вони передають від покоління до покоління. Кожна історія є свідченням жорстоких методів росії винищення українців шляхом репресій, голоду та військових дій.
Історики Національного заповідника «Гетьманська столиця», формуючи відеолітопис Батурина у 2022 та 2023 роках записали і родинні історії про Голодомор. Як вони виживали? Чи чинили опір? Передаємо прямою мовою дітей і онуків свідків Голодомору.
Георгій Олегович Небощицький (1954 року народження), вчитель спортивної школи, талановитий тренер, який виховав не одну плеяду чемпіонів світового рівня.
«Я чув перекази своєї бабусі (Оксани Олексіївни Домашенко – 1896-1970 рр.), корінної жительки Батурина. Вона розповідала про те, як переховувала невелику кількість зерна в таємній шухляді кухонного столу. Тяжко доводилося її чоловіку, який працював ковалем у колгоспі. Важка фізична праця забирала багато сил, але за неї він не отримував ніякої платні. Взимку було особливо важко, а ось влітку місцевих жителів рятували ракушки, яких виловлювали з річки Сейм. З них навіть робили котлети,» – згадує розповіді бабусі Георгій Олегович.
Анатолій Іванович Кадун, мешканець міста Батурина (1948 року народження) про період колективізації та голоду пам’ятає розповіді свого батька.
«Мій батько (Іван Іванович Кадун, 1908-1999 рр.) був співвласником млина в 30-ті роки ХХ ст. на річці Сейм, але його відібрала радянська влада аби позбавити родину засобу для існування. Батько був талановитим столярем і був змушений іти працювати у колгосп. Туди зганяли примусово, а особливо талановитих та працьовитих, як мій батько», – повідомляє Анатолій Іванович. Він теж згадує про те, що під час голоду родина виловлювала ракушки та рибу з річки Сейм. Так виживала майже кожна батуринська родина влітку.
На жаль, родини мають і трагічні історії. Вячеслав Іванович Прощенко (1955 року народження) згадує про свого діда, який мав велику родину – шістьох дітей.
«Коли прийшли забирати зерно, дід (Конон Никифорович Гребеник, 1876-1937 рр.) вчинив супротив, за що був ув’язнений (в часи Голодомору 1932-33 рр. – від автора). Звільнили діда у 1937 році. По дорозі додому його тяжко побили і від отриманих травм він помер на наступний день», – згадує Вячеслав Іванович.
В пам’яті Зінаїди Матвіївни Винник (1942 року народження) – розповіді мами, бабусі, дідуся про те, як тяжко було всій родині.
«Моя родина на той час жила в с. Осіч, де луги та ліси довкола села. Мама (Ганна Миронівна Кардаш, 1919-1996 рр.) розповідала, як люди збирали листя з липи мішками, сушили його, потім терли на борошно. До такого борошна додавали молоко і пекли млинці», – згадує Зінаїда Матвіївна
Катерина Гаврилівна Шостак (1933 року народження) згадує розповіді своєї матері, яка говорила, що багато людей вимерло.
«Наша родина жила в с. Матіївка. Мама (Марія Яківна Бузун, прожила 93 роки – від автора) збирала щавель, обливала його кип’яченою водою, щоб не був надто кислим. До щавлю додавала декілька картоплин і готувала млинці», – пригадує розповіді мами Катерина Гаврилівна. Вона чула спогади не тільки рідних, а і односельців. «Яке було тяжке життя, яка була влада… За зібрані колоски зі скошеного поля били та ув’язнювали», – з болем в серці говорить Катерина Гаврилівна.
Згадують місцеві жителі як до Батурина приходили люди з інших міст, їх голод «гнав». За свідченнями Олександра Володимировича Семенюка (1953 року народження): «Бабуся (Олена Іванівна Русакова, 1887-1947 рр.) мені розповідала, що попід тинами лежали тіла нетутешніх людей, які знайшли свою смерть в Батурині від голоду».
Про ці трагічні події потрібно нагадувати і сьогодні, і через сто років. Наше завдання зберегти та передати цю пам’ять наступним поколінням.
Наталія Сушко, наукова співробітниця НІКЗ «Гетьманська столиця»
