Кохаю безмежно тебе, Україно, бо ти – моя мати! Ти в мене єдина!
Сокровенне. Наснажена Україною.
До глибини своєї душі наснажена повітрям рідної України, до коренів волосся та до кінчиків пальців! Свій перший сніг побачила в Вінниці – у грудні 1939-го. Там почула мелодійні українські пісні. Звідти потяг помчав мене влітку 1941-го під вибухи бомб на Урал. У 1943 р. загинув на фронті тато. У визволеній Україні квітували сади. На зло війні вона одягнула білу сукню нареченої!
У Чернігові – вишневий снігопад. І місто живе та дихає в благодатному сонячному промінні.
Навчання у школі та вузі. Весілля, мій любий синочок. Робота…
А зараз я – найбагатша бабуся в світі. Моя гордість – онуки. Для мене вони – найкращі!
Вірші з’явилися недавно. Я пишу серцем. Вони витікають із мене, мов струмочки. Тож творю так, як мовила Єлизавета Стюарт:
Когда и сам не знаешь, зачем и отчего,
А слезы вытираешь от слова одного.
Волонтер Єдиного волонтерського центру в Чернігові. Мрію, щоб настав мир.
Маргарита Богданова
ЄДИНА
Єдина! Хочу, щоб наш гімн лунав
над планетою Земля!
Країно моя, сьогодні це він, це ти і це я!
Країна, мати моя, доброго ранку!
Ось ми зустрічаємо з тобою світанки…
Світанки з кришталевими росами,
З жнивами багатими й гучними покосами,
З гучним перегуком перепілок веселих,
З садами розкішними, де ховаються села,
З річками, над якими схилилися верби,
З тополями, що верхівками підтримують небо.
Уквітчана маками твоя хустина.
Ти вийшла з народу, з козацької родини.
Лелеки приносять у хати нам діток,
І кожна дитина – в твоїм серці квітка:
Чи то чорнобривці, троянди, нагідки,
Чи квіти калини, чи квіточки глоду,
Жасмину, черешні або портулаку…
Моя Україна, ти сонцем багата.
Ти щира і вдячна, і вмієш кохати
Усіх своїх діток, бо ж ти – рідна мати!
Я бачу тебе завжди вільною, вродливою,
Могутньою, і мрію, щоб була єдиною.
МОЯ БАТЬКІВЩИНА
Я хочу, щоб вона була ненькою усім,
Бо сама кохаю її до нестями.
Я люблю тебе, моя Батьківщино,
Як батька, як матір, як доньку, як сина!
Люблю твої теплі, бузкові ночі,
Твій подих жасмину та карі очі.
Твої очерети, гаї, річки, ниви,
Твої верболози, луги та розливи,
Твої снігопади весною і взимку,
Рішучість, закоханість, вірність, підтримку.
Ти – ненька! Цілую у зморшках долоні,
І гладжу рукою засніжені скроні.
Кохаю безмежно тебе, Україно,
Бо ти – моя мати! Ти в мене єдина!
ВІЙНА
Війна злиденна ввійшла у хату,
Де сива мати чека солдата.
Війна, то що ж ти наробила?
Слізьми, журбою Вкраїну вкрила.
Хочеш відтяти в неї свободу?
Псуєш навмисно красу та вроду?
Дітей ховаєш на прикордонні,
А в матерів сивіють скроні.
Пожухле листя… Спалені квіти…
Хати палають, мов смолоскипи.
А на узбіччі життя ридає.
Воно від болю, від ран страждає.
Сумують верби… Не чешуть коси,
Згоріли, вмерли живцем покоси.
Життя згасає… Стріля рушниця.
Когось благає перепелиця
Віддати сина, бо він в полоні,
Десь загубився з своїм загоном,
Десь потерпає в пекельних муках,
І стогнуть зорі, і плачуть луки…
Війна, то що ж ти наробила?
Навіщо ріжеш Вкраїні крила?
Навіщо краєш тіло і душу?
Ти відступити з кордонів мусиш.
А не відступиш, змусимо силою,
І буде в полі твоя могила,
Там, де зоря встає на Сході,
Бо волю люблять мої народи.
Бо волелюбні вони і сильні,
І їх єднає всіх мрія спільна, –
Не віддамо землі ні п’яді,
Здолаємо облуду й зраду!
Ми – за соборність, за Державу,
За нашу землю величаву.
Не переможе нас ворог лютий,
Бо українці – мужні і мудрі,
Бо українці – нація вічна,
Співуча, світла і гармонічна.
Ми – українці! Нам все під силу.
То ж слава людям і Україні!
Маргарита Богданова
