Про «життя» у Донецьку розповів чернігівець

Життя в Донецьку. …Житло поки що є, а нормального, людського життя немає. Сина примусово мобілізували до «армії новоросії», і він невдовзі загинув, так жодного разу й не натиснувши на курок автомата, – підірвався на міні. А згорьована невістка з відчаю наклала на себе руки, залишивши маленького синочка дідусеві й бабусі…

«Я не хочу війни!!!» 

Ця публікація не встигла вийти в газеті до повномасштабної війни, тож я нещодавно знову поспілкувався зі своїм знайомим, котрий тепер мешкає на Донбасі. Однак спочатку оприлюднюю нашу відверту розмову, яка відбулася раніше, ще до 24 лютого. На жаль, прогноз Віталія щодо подальшої експансії російських загарбників цілком справдився. А от із приводу допомоги Україні від західних держав він, на щастя, помилився. Втім, переконайтеся самі…

Віталій Марченко – мій ровесник і земляк. Народився на Придесенні, в Чернігові, у рідному місті здобув вищу економічну освіту, а на початку 90-х, одружившись із дівчиною з Донецька, переїхав на Донбас. Про таких, як він, говорять – роботяга! Понад двадцять років трудився шахтарем, як сам каже, світу білого не бачив. Але, відколи «неперспективну» шахту закрили, взявся ремонтувати там побутову техніку. Жили непогано, в достатку; як то кажуть, мали і хліб, і до хліба. Вже й сина одружили, котрий із невісткою поселився поруч в окремій квартирі, народився улюблений онук. А тут – війна…

Якимсь дивом «їхня» стара багатоповерхівка вціліла під час страшних обстрілів. Отож житло поки що є, а нормального, людського життя немає. Сина примусово мобілізували до «армії новоросії», і він невдовзі загинув, так жодного разу й не натиснувши на курок автомата, – підірвався на міні. А згорьована невістка з відчаю наклала на себе руки, залишивши маленького синочка дідусеві й бабусі. Роботи тепер у них – майже немає, особливої надії, що на багатостраждальному Донбасі нарешті настане довгоочікуваний мир, – теж… Та, попри все, ми іноді спілкуємося:

– Віталію! Привіт, старий, як справи?

– Справи – у прокурора… – чую знайомий прокурений голос. – А в нас тут, у «незалежному» Донецьку, знову з мінометів бахкають…

– Це – не наші, чесне слово! Бойовики навмисне обстрілюють своїх же мирних жителів, влаштовуючи провокації.

– А ти звідки знаєш?! Ну, добре, вірю. Семен, племінник сусідки, воює в ДНР, то розказував, що трапляється й таке… А якось спіймали двох росіян, котрі роз’їжджали вночі містом на автівці й гатили по будинках із міномета.

– Тобто люди про це знають?

– Загалом, так. Думаєш, ми настільки наївні, що не розуміємо, для чого це робиться? Жерти нічого, роботи – катма. Бажаєш, аби твоя сім’я не вмерла з голоду? Воюй! Бо хто винен? Бандерівці! Все українське – заборонене: за синьо-жовту стрічку можуть тут же забити до смерті… Така тепер ненависть!

– Ти теж ненавидиш?

– Я – ні! Ти що?! Я не хочу війни! Це ж – абсурд, якась середньовічна маячня… Жах! Запевняю тебе: більшість тутешніх мешканців – не бандюки, а звичайні, адекватні люди, зовсім не бажають воювати. Але від нас, простих людей, насправді, нічого не залежить. Бо всім керують…

– … бойовики, які вже стали доларовими мільйонерами!

– Ну, на крові людській вони нажилися, але насправді всім заправляють російські генерали, які віддано виконують вказівки путіна. Ми це знаємо…

– А багато російських військових у так званій «ДНР»?

– Повно! Мало не щодня зі своєю триклятою зброєю прибувають! Вони нас «заспокоюють», що прийшли сюди «всерйоз і надовго». А якщо хтось із бойовиків починає раптом «качати права», його одразу ж ліквідовують, мов якесь лайно. Є такий військовий термін – «зачищати територію». От росіяни саме цим і займаються – відстрілюють непокірних, «зачищають територію», яку вважають уже своєю.

– А як же домовленості у Мінську?

– Ну, які домовленості? Ніхто не збирається їх виконувати! Це – просто такий спектакль… На превеликий жаль, ця війна продовжуватиметься. Ну, як же ви проґавили Дебальцеве?! Тепер туди повсякчас шурують ешелони, які охороняє російський спецназ. Жодних сумнівів, що вони підуть далі!

– На Маріуполь?

– А куди ж іще? Спочатку – на Маріуполь, потім – на Мелітополь, а ще – на Харківщину… Вони тут відверто вихваляються, що незабаром захоплять усю Лівобережну Україну! А наші доморощені бандюки, які зовсім не хочуть працювати, бо вже звикли до кривавих російських грошей, із задоволенням і далі тероризуватимуть своїх співвітчизників. Головне, аби господарі-росіяни  їм за це справно платили…

– А як же Захід?

– Захід вам навряд чи допоможе, особливо на це не сподівайтеся! Путін знову, ніби між іншим, помахає перед носом янкі своєю валізкою з ядерною кнопкою, і на цьому все, мабуть, закінчиться. Думаю, якщо Захід раніше не зупинив цю війну, то тепер – тим більше! Єдине, що реально може зупинити Путіна – гори трупів російських солдатів… Тому вам треба навчитися вміло воювати – отримувати не лише дошкульні поразки, а й гучні перемоги. Це – єдиний вихід!

– Ти увесь час говориш: «ви», «вам»… А чому не «ми», «нам»? Ми ж – один народ! Хіба ні? Адже більшість донеччан – українці!

– Насправді, повір, я дуже хочу, щоби наші українські війська повністю визволили Донбас, вигнали всіх тих пихатих зайд; і ми нарешті почали жити, як нормальні люди. І навіть тепер це можливо. Хоч росіяни поки хазяйнують, як удома, в окупованих Донецьку і Луганську. І при цьому не бажають нічого по-справжньому відбудовувати, реально турбуватися про жителів. Ми ж для них – тільки лайно, вони нас зовсім не поважають, використовують для своїх потреб, як «гарматне м’ясо»… Звісно, людям, що хочуть спокійно працювати, виховувати дітей, жити в достатку, це зовсім не подобається. Адже які у нас перспективи, якщо триватиме війна?

– Жодних…

– Квітучий Донбас нині перетворився на руїни! Нас примушують жити за бандитськими «понятіями». Та й у кого просити захисту, коли навіть підлітки «бавляться» тут вогнепальною зброєю?! Людей нерідко просто вбивають у власних домівках, на дачі…

– Але чому ти там досі сидиш? Міг би отримати статус біженця…

– Ми з дружиною – вже старі, хворіємо. Куди ми поїдемо з маленькою дитиною? Що робитимемо без даху над головою? Кому ми там потрібні?!

– А що буде з вашим онуком? Він також, коли підросте, воюватиме з українцями на догоду «старшому брату»?

– Ні, я впевнений, цього не станеться. Ми його правильно виховуємо. Думаю, прийде час, і наш онук ще пишатиметься, що він – українець. Дуже хотілося б до цього дожити. Постараємося!

* * *

Ось така розмова відбулася у нас із Віталієм Марченком раніше. Тепер я подзвонив йому знову:

– Привіт, старий! Давненько не спілкувалися. Як ся маєш?

– Привіт, земляче! Радий, що ти – живий, адже знаю, як було «гаряче» в Чернігові…

– Все знаєш?

– Так, чернігівські родичі розказують.

– У росії зараз – мобілізація. Тебе наразі не загребли?

– Хотіли загребти, попри те, що я – вже не молодий козак і маю купу хронічних болячок: діабет, простатит, гайморит, радикуліт. У негоду взагалі ледве з ліжка злажу! А їм що? Тепер хапають усіх, кого тільки бачать. У них – бачте, план.

– А де ж їх, бажаючих, набрати?

– Молоді в Донецьку вже майже не лишилося. Повиїжджали у пошуках ліпшої долі – в основному, в Україну. От і зосталися лиш такі, як ми, немічні старці. Я вперся – кажу: «Стріляйте, вбивайте, все одно нікуди не піду… Бо я – старий дід, почуваюся зле, однією ногою в могилі».

– Відчепилися?

– Поки що. А сусідів 50-55 років усіх похапали, лишилися одні бабусі. Лихо та й годі! Чесно кажучи, навіть не уявляю, що робити? Єдина надія – на Збройні Сили України, які почали наступати, визволяти Донбас. У нас тут, в Донецьку, місцеві бандюгани та кацапи геть перелякані, буквально трясуться від страху… Куди ж подітися з кривавим, награбованим майном?! Коли ЗСУ буквально за кілька днів звільнили Харківщину, це їх так приголомшило, що досі отямитися не можуть. А коли українці Лиман взяли, орки запанікували!

– Бачиш, Захід нам допомагає, дає сучасну, потужну зброю.

– Але ж Путін може пригнати сюди мільйонне військо. Не боїтеся?

– Ні, воюватимемо до нашої Перемоги. Перемелемо всіх загарбників!

– Молодці, тоді визволяйте Донеччину та Луганщину. То, може, ще хоч трохи поживемо з бабою по-людському. У нас же – онучок, хто ж про нього подбає, якщо не ми? Так за ці дев’ять років набридла ця триклята війна! Ну, скільки можна знущатися з людей? Я не хочу війни!!!

– Я – теж, тому ми захищаємо рідну землю і свою свободу, не хочемо і не будемо жити в рабському ярмі.

– Правильно. Ех, дійсно не маю здоров’я, а то б, чесне слово, пішов би воювати в ЗСУ!

– Золоті слова. Що ж, тримайся, старий! Сподіваюся, зустрінемося…

– Авжеж, в українському Донецьку!

Спілкувався Сергій Дзюба