«Там слово Боже звучить особливо»: регулярні рейси на Донбас

Перший український храм на прикордонні

19 жовтня 2014 року у Городні було освячено хрест і місце під забудову храму Василія Великого. Це стало визначною подією для Городнянщини, адже з часу проголошення незалежності України у нашій громаді не було парафії Київського патріархату (нині — Православна Церква України). І хоча створення українських релігійних громад розпочалося задовго до російської агресії, саме війна на сході прискорила цей процес.

18 липня 2015 року вже відбулось освячення новозбудованого храму. Його настоятелем став отець Андрій Романюк – молодий священик родом зі Львівщини. Місія, яку він поклав на себе, видалась дуже непростою тут, на півночі Чернігівщини. Відлуння боїв на Донбасі та перші втрати дуже повільно змінювали свідомість жителів прикордонної території, яка через своє географічне положення мала тісний економічний та ментальний зв’язок з сусідньою Росією.

«Головне — людина знайшла шлях до Бога»: харизма молодого душпастиря

До того, як став нести Боже слово поміж люди на Сновщині, а затим і на Городнянщині, отець Андрій служив священиком у чернігівському кафедральному Катерининському соборі. Саме там доля познайомила його із настоятелем собору Романом Кіником. Тоді, закладаючи хрест у Городні під майбутню церкву та освячуючи новозбудований храм, вони навіть не здогадувались, що через кілька років вони разом торуватимуть не тільки духовні дороги, а й небезпечні фронтові шляхи.

На початок 2022-го року храм Василія Великого у Городні вже здобув щиру прихильність вірян і кількість його прихожан стрімко зростала. Людей приваблювала не тільки можливість іти до своєї, незалежної від Москви церкви, а й харизма її молодого настоятеля. Він швидко здобув прихильність людей своєю щирістю, відкритістю, бажанням не повчати, а допомагати.

З уст в уста передавались історії про те, що батюшка Андрій відмовлявся брати кошти за відспівування і поховання у найбільш нужденних, що опікується й допомагає дитячому відділенню місцевої лікарні і його маленьким пацієнтам. Що до нього у храм можна прийти як Бог привів – без різниці, у спідниці чи штанах, з покритою головою чи ні.

«Головне, – каже він, – що людина знайшла шлях до Бога, вона у скрутну хвилину прийшла просити у нього захисту й допомоги. Тож їй потрібна підтримка, Боже слово, а не докори чи повчання».

Люди знали, що у вільний час отець Андрій залюбки грає у спортшколі у волейбол, а його дружина Тетяна пише чудові розповіді про людей як журналістка у місцевій газеті «Новини Городнянщини».

Перші випробування та нічний дзвінок 24 лютого

Отець Андрій каже, що попри те, що в інформаційному просторі широко розповсюджувались припущення про ймовірний початок повномасштабної війни, він до останнього сподівався, що цього не станеться.

– Ще у 2014-ому, коли почалась війна на сході країни, була інформація, що і у нас на кордоні можуть початися бойові дії, – каже священик. – Я тоді був на Сновщині, тож у лавах добровольців теж долучився до чергування на блок-постах, які створювались у прикордонні. Я стояв на мосту через річку біля Сновська. Ми всі полегшено видихнули, зрозумівши, що для нас обійшлось. Але не обійшлось для наших людей там, на палаючому сході країни. Там воював і створений батальйон «Чернігів». Хлопці потребували усього: одягу, зброї, оснащення, їжі. І – доброго слова, яке підтримує і оберігає. Волонтерство тоді ще тільки набирало розвитку. Я допомагав чим міг: за власні кошти та за кошти моїх друзів купували бронежилети, берці – все, що просили воїни і що могли ми знайти різними шляхами. Тоді я сам на схід країни не їздив – передавав зібране хлопцями, які відправлялись у волонтерські рейси.

А вночі з 23-го на 24-е лютого у родині Романюків пролунав дзвінок. Отця Андрія попередили військові, що за кілька годин окупанти будуть у Городні і в нього є зовсім малу часу, щоб вивезти дружину з двома дітьми з небезпечної зони. Адже священики української церкви були для росіян однією з пріоритетних цілей.

– Я тоді забрав Тетяну з Дариною і Тимофієм. Доньці було шість років, сину – чотири, – згадує отець Андрій. – І повіз їх, забравши у Чернігові й дружину та дітей Романа Кіника, до своєї рідні, у Броди. Дорога була довгою і важкою: хаос, колони машин, черги на заправках. Але Бог милував і ми відносно успішно дістались Львівщини. Залишив дружину і дітей у рідні, а сам негайно відправився у зворотню путь.

Під обстрілами в обложеному Чернігові: місія «Параволан»

Священник згадує, що тоді у сторону Києва їхали лише вони з товаришем. Довелось двічі потрапити і під обстріли. Коли проїхали Київ, на кожному блок-посту чули, що вони – смертники, бо росіяни розстрілюють усіх на цій дорозі. Але, оминаючи колони ворожої техніки, під звуки канонад все ж домчали до Чернігова. У Городню доїхати вже було неможливо: мости були зірвані, на підході до Чернігова стояв ворог, а Городнянщина вже була окупована. Зупинився у оселі Романа Кіника. Одного разу по будинку прилетіла ворожа ракета. Священики кажуть: «Будинок великий. Ми спочатку спалах побачили, потім – ніби час завмер і пролунав вибух. Ми вже з життям попрощались. Але нас дивом Бог вберіг, ми вижили».

– Вже 27 лютого ми були з хлопцями в окопах під Черніговом, – каже отець Андрій. – Мої родичі з Львівщини захищали Чернігів, звільняли Городню і зараз воюють на сході країни. Як міг я залишатись осторонь? Чернігів тоді палав. Людям не вистачало їжі, ліків, дитячого харчування. Ми все це розшукували, відвозили, роздавали, підтримували. Була ситуація, коли ми під обстрілами діставали з аптеки дитяче харчування і відвозили мамі з немовлям: у породіллі від стресу й жаху пропало молоко. Пам’ятаю той випадок, коли ми заїхали на крайню позицію наших військових. І очі наших хлопців, коли вони побачили, що до них доїхали священники і привезли необхідні речі.

Саме тоді ми з настоятелем Катерининського собору у Чернігові Романом Кіником долучились до місії «Параволан», яка займається евакуацією поранених та цивільних з «гарячих» точок. Тоді, навесні 2022-го, нам вдалось під обстрілами провести успішну евакуацію породіль і кисневозалежних немовлят із заблокованого міста.

Тоді Андрію й Роману доводилось приміряти на себе усі можливі ролі: і кухарів, і водіїв, і няньок, і доглядальниць. Було, самі готували й розвозили їжу воїнам і самотнім людям похилого віку.

«Там слово Боже звучит особливо»: регулярні рейси на Донбас

Після деокупації Чернігівщини отець Андрій одразу повернувся у Городню. Незабаром перевіз сюди і дружину з дітьми. Але від безпосередньої участі у тому, що відбувається на передовій, не відмовився: його поїздки на схід до воїнів відбуваються найчастіше з періодичністю раз на місяць.

– У свою першу поїздку на Донбас ми поїхали разом з Романом Кіником, – каже священик. – Це був 2022-ий рік і чіткої лінії фронту не було. Ми їхали у невідомість. Опинились за Бахмутом. Пропустили потрібний поворот і приїхали прямо на позиції. У хлопців очі округлились від подиву. Ми їм тоді привезли бронежилети, аптечки, продукти. Але головне, чого вони потребували – це спілкування. Там, де страшно, де кров і смерть, слово Боже звучить особливо. Його потребують, його чекають. Щоб відновитися морально, щоб зарядитися силою духу і віри. Це такий аспект війни, про який мало говорять. Але іноді буває достатньо просто з розумінням вислухати воїна, щоб він морально відновився. Тепер, коли такі поїздки вже стали традицією, буває, й самі командири дзвонять: «Треба, щоб ви приїхали, щоб поспілкувались з хлопцями, підтримали їх». І ми їдемо.

Щоб закупити для поїздок все необхідне, отцю Андрію часто доводиться вкладати особисті кошти. Допомагають і його друзі. А ще зазвичай поїздки відбуваються після великих церковних свят. Будь то Різдво, Хрещення, Пасха – на святковій службі, яка збирає багато прихожан, завжди присутня баночка з написом «На потреби ЗСУ». І вона ніколи не залишається порожньою.

Під час цих поїздок у отця Андрія є ще одна місія, про яку він довго не розповідав, щоб не тривожити рідних. Це все та ж співпраця з місією Параволан. За кермом власного автомобіля священик вивозить поранених зі стабілізаційних пунктів до шпиталів.

Шість браслетів з Афону та дитяча кличка «Падре»

За час поїздок бувало усякого, адже бувати доводиться у найнебезпечніших місцях.

– У мене часто питають чи не страшно відправлятися у такі поїздки, – каже священик. – Скажу так: я така ж людина, як і всі. Спочатку страху не було. Було лише відчуття необхідності знаходитись там, з хлопцями і робити що можеш для того, щоб окупанти забралися геть з нашої землі. Але зараз заїхати і виїхати у зону бойових дій стає дедалі важче. І коли ти дивом лишаєшся живий раз, другий, третій, то тоді з’являється відчуття страху. А ще коли бачиш те, чого не повинно бути – кров, вибухи, тіла, відчуваєш сморід від згарищ, то, повернувшись назад, у регіон, де відносний спокій, ти ще тиждень не можеш звикнути до оцього відчуття. Ти нікого й нічого не хочеш бачити і чути, бо тебе ще переслідує запах болю і страждань тих, хто повинен би жити, любити, будувати… А тоді минає десь тиждень, і ти знову рвешся туди, ніби якась сила тебе кличе. Тобі вже не вистачає отих звуків вибухів, того адреналіну і відчуття причетності до того, що роблять наші хлопці – титани.

На запитання що його береже під час таких небезпечних вояжів – молитва, віра чи добрий янгол-охоронець, отець Андрій мовчки підіймає рукав сорочки і показує шість різнокольорових браслетів з ниток вище зап’ястя. Це обереги з Афону. Кожного разу, коли дивом вдалось вціліти, він надягає на руку черговий браслет-оберіг.

Свою місію Андрій Романюк обрав не випадково. Його мама Любов Романюк, яка живе на Львівщині, розповіла:

– Син як був маленьким, ще й п’яти років не було йому, завжди заявляв: «Я буду ксьондзом!». У нас нема в родині священиків. Чого Андрій для себе так вирішив – ми не знаємо. Думали: це дитинство, він переросте. Та ні. І в школі він усім казав, що буде священиком. Йому однокласники навіть кличку дали: «Падре». Тепер розумію, що то був не випадковий його вибір. Про поїздки на фронт дізнаюсь вже потім, з соцмереж, коли Андрій робить звіти про те, що відвідав захисників. Він ніколи про це не розповідає. Буває, дзвоню – він поза зоною досяжності. Питаюся у Тані, дружини, а вона теж не признається, щоб не хвилювати мене: каже, то він у церкві, то в котельні дрова підкидає, то ще десь. Та хіба ж материнське серце обдуриш? Мій менший син Руслан – військовий, боронить країну у гарячих точках. Рідний мій брат зник безвісті на фронті рік тому. У нас з хати п’ятеро чоловіків воюють. Боюсь, плачу і молюсь щодння, щоб Бог вберіг і наших дітей, і нашу Україну.

Надійна опора в тилу й на фронті

А вдома Андрія Романюка з його буремних подорожей чекає родина: дружина Тетяна, 11-річна донечка Дарина, 10-річний син Тимофій і дворічна Ангелінка, яка народилася вже під час великої війни. Вони точно знають, що Україна справедливо завершить війну, в якій їм доводиться дорослішати, і вижене ворога за межі кордону. Бо на її захисті стоять мужні люди у пікселі і такі, як їхній тато.

Віримо у те і всі ми. Бо історія отця Андрія Романюка — це живе свідчення того, як справжня віра виходить за межі храмових стін, перетворюючись на духовний щит для воїнів на передовій та надійну опору для цивільних у тилу, об’єднуючи людей навколо спільної надії на перемогу України.

Світлана ТОМАШ,

Новини Городняншини