Так розправлялися над українцями, які боролися за Українську державу
17 червня 1934 року за підписом президента Польщі Ігнація Мосціцькі був утворений концентраційний табір Береза Картузька здебільшого для розправи над українцями-членами ОУН, які боролися за Українську незалежну державу.
Концтабір розташовувався у місті Береза Картузька в Західній Білорусі за 92 км від міста Брест (нині – м. Береза, Брестської обл. Республіка Бєларусь). Ці землі у той час входили у склад Польської держави. Назва «Картузька» походить від костьолу чину картезіанців, у якому розташовувалося приміщення концтабору.
Утворення табору Берези Картузької було відповіддю на українсько-польське протистояння у Східній Галиччині та Волині. Польща, отримавши у 1919 році Галичину, за рішенням Паризької мирної конференції згодом мала надати їй автономію. Натомість поляки почали активну колонізацію українських земель, що суперечило Версальському мирному договору.
Від 21 липня 1924 року польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах та розпочав закривати українські школи й церкви. Зокрема, у 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині з 540 українських церков залишилося 60, причому 150 було переведено у римо-католицькі, а решту – знищено.
На протест українських селян польський уряд відповів політикою «пацифікації» (втихомирення), коли сотні українців було побито, а їхні культурні та економічні установи знищені. Через два роки Ліга Націй засудила польські дії. Утім авторитарна влада продовжувала свої репресії. Щоб привернути до них увагу світу 15 червня 1934–го, бойовик Організації українських націоналістів Микола Лемик у центрі Варшави вбив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Як реакція на цей атентат, 12 липня 1934 року для політичних опонентів, насамперед українців, у Польщі відкрили концентраційний табір, який очолив Болеслав Грефнер.
Головною метою ув’язнення у Березі Карбузькій було морально-психологічно зламати осіб, які «загрожують безпеці, спокоєві та громадському порядкові», щоб вони надалі не могли протистояти державній владі. Ув’язнення відбувалося на підставі постанови відділення поліції без слідства та суду. Полонених тримали три місяці, потім відпускали, пропонуючи підписати «покаянну розписку». Якщо людина відмовлялася, вона знову отримувала три місяці Берези Картузької. Заборонялося вживати термін «в’язень», відтак арештованих позбавляли частини прав, якими користувалися в’язні.
У Березі Картузькій найбільше утримували українців із Галичини та Волині, серед яких були члени ОУН, особи підозрювані в приналежності до ОУН, 40 членів «Карпатської Січі», священики, українська інтелігенція. У сусідніх камерах також перебували, члени Компартій Західної України та Білорусі, єврейські діячі, польські опозиціонери. Із 1934 до 1939 рр. тут було ув’язнено багато активних членів національного та революційного руху в Західній Україні: Тарас Бульба-¬Боровець, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Володимир Янів, Богдан Кравців та багато інших.
У перші роки у концтаборі нараховувалося 250-300 в’язнів, а під кінець 1938 року – їх було 7112. Із 1934 до 1939 рр. через стіни Берези Картузької пройшло 10 тис. людей.
Табір охороняли близько 200 поліцаїв з вівчарками. По периметру було протягнуто п’ять рядів колючого дроту, за ними широкий рів із водою, далі — дротяна огорожа з високою напругою. На кутах внутрішнього двору стояли семиметрові дерев’яні вежі з кулеметними гніздами.
Умови життя в концтаборі були жахливі. В’язні носили полотняну одежу з круглою полотняною шапкою. На ногах — дерев’яні черевики. На спині — номер розміром 20 на 20 см. Менший нашивали спереду на лівому рукаві. Ув’язнені на виклик замість прізвища називали лише свій номер. Таким чином принижували людей, що вони ніхто, а лише порядковий номер. Камери з цементною підлогою постійно поливали водою, щоб в’язні не могли сидіти. Їх же спеціально «набивали» у невеликі приміщення: в одній камері могло бути до сорока ув’язнених.
Годували дуже бідно: на добу давали 400 грам тухлого липкого хліба, на сніданок — півлітра рідкої кави, а на обід та на вечерю — по три чверті літра рідкого супу.
Арештованим було відмовлено у найелементарніших речах, які можна було отримали лише з дому. Українцям забороняли взагалі розмовляти, а за українську мову жорстоко карали, також не дозволяли писати нею листи додому. Вони упродовж півроку принципово не писали листи польською мовою, відмовлялися нею спілкуватися. За це доводилося терпіти холод, побої, знущання й приниження.
Фізичне знущання над ув’язненими шляхом побиття в Березі Картузькій воно було повсякденною реальністю. Тут ніхто не затримувався надовго. Багато полонених із концтабору потрапляли у місцеву психіатричну лікарню. Керівник тюрми Болеслав Грефнер часто повторював, що з Берези-Картузької дві дороги: або в божевільню, або на власні похорони. Хоч в’язнів не розстрілювали, але муштра була такою тяжкою, що багато хто вмирав, не витримуючи фізичних тортур. У Березу Картузьку свідомо підбирали тих поліцейських, які вже «відзначилися» в інших тюрмах жорстокістю до в’язнів. Через те українці, що побували в Березі, а згодом сиділи в нацистських концтаборах, відзначали, що за Польщі умови перебування були складнішими.
Із початком Другої світової війни концтабір табір у Березі Картузькій був закритий. Всі ув’язнені були звільнені, а в таборі утримувалися німецькі військовополонені, а також диверсанти і шпигуни — дванадцять із них були піддані військово-польовому суду і розстріляні.
Леся Бондарук,
Український інститут національної пам’яті
Найвідоміші українці — в’язні Берези в перший рік її існування:
Базилевич Роман — інженер, конструктор мостів
Бжеський Роман — професор, історик, літературознавець та художник
Боровець Тарас — у майбутньому засновник загону «Поліська Січ», отаман «Тарас Бульба»
Волошин Ростислав — у майбутньому член Проводу ОУН та УГВ
Гасин Олекса — у майбутньому шеф штабу УПА, відомий під псевдом «Лицар»
Горбовий Володимир — адвокат (зокрема, Степана Бандери)
Грабець Омелян — у майбутньому командир УПА–Південь під псевдонімом «Батько»
Грицай Дмитро — у майбутньому генерал УПА, шеф штабу УПА
Климів Іван — у майбутньому крайовий провідник ОУН «Легенда»
Богдан Кравців — перший крайовий провідник ОУН, відомий поет і журналіст
Старух Ярослав — у майбутньому крайовий провідник ОУН, Лицар Золотого Хреста Заслуги
Шухевич Роман — у майбутньому генерал–хорунжий УПА «Тарас Чупринка»,
Янів Володимир — у майбутньому ректор Українського вільного університету, голова НТШ у Європі
На першому фото: Позаду руїни колишньої казарми, збудованої ще за царської Росії (джерело). Там тримали в’язнів. У бетонній коробці, що попереду, кажуть, був карцер.
