25 років перебувала у таборах за любов до України

4 лютого виповнилося 95 років Дарії Гусяк – зв’язковій головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.

Вона народилася у 1928 р. в м. Трускавець на Львівщині. За свою націоналістичну діяльність 25 років відсиділа у тюремному ув’язненні, звільнившись на 51 році життя. Сьогодні пані Дарія знову вболіває за долю Україні та молиться, щоб не гинули її найкращі діти.

Родина

– Моє покоління всмоктувало любов до всього українського з молоком матері. Оточення було таке, що ми не могли вирости інакшими, – згадує пані Дарія.

Дід Олекса був січовим стрільцем, а згодом багато років війтом Трускавця. Батька Юрія за активну громадську діяльність радянська влада у 1940 році репресувала. Усі члени сім’ї допомагали Організації українських націоналістів у боротьбі за державність України. У 1947 році, відчуваючи небезпеку арешту, Дарія з мамою продали майно, покинули хату і перейшли у підпілля.

Роман Шухевич

Дарія Гусяк стала зв’язковою головнокомандувача УПА і разом зі своєю мамою шукала й облаштовувала хати, де проживав Роман Шухевич під чужим іменем з охороною. У 1948 році Дарію і ще двох дівчат урочисто прийняли в ОУН. Керівник УПА особисто приймав їхню присягу на вірність Богу і Україні у лісі при великій кількості повстанців. За дорученням головнокомандувача Дарія їздила в Москву розвідати режим роботи американського посольства, в Києві вивчала можливості підриву пам’ятника Леніну.

– Шухевич мав намір когось послати його демонтувати, закласти динаміт та й висадити, – згадує зв’язкова.

Вона майже щодень його згадує. Розповідає, що Роман Шухевич був дуже скромний, хоч мав чимало талантів і добре знав собі ціну. Умів вислухати людину і з кожним знайти тему розмови. Любив читати класику, зокрема й російську. Гарно грав на піаніно і міг бути видатним музикантом, а опинився у вирі боротьби.

Арешт

Операцію по захопленню головнокомандувача УПА очолював генерал Міністерства державної безпеки Павло Судоплатов. На його совісті уже було вбивство керівника ОУН Євгена Коновальця, участь у замаху на Лева Троцького та багато інших резонансних справ.

2 березня 1950 року Дарію Гусяк заарештували. Побиттям і катуванням вимагали назвати місце перебування її керівника. Мовчала. Майже на очах за тоненькою перегородкою били маму. Її крик доводив до відчаю, але Дарія витримала. До неї в камеру підсадили агентку «Розу», яка спочатку працювала в нацистському гестапо, а згодом була перевербована в радянську спецслужбу. Розповідям, що «Роза», яка представилася учасницею націоналістичного підпілля, може передати записку Шухевичу, Дарія не вірила. Тоді слідчі випробували психотропний препарат, який викликав галюцинації. Боячись наступного разу збожеволіти і несвідомо зрадити побратимів, Дарія погодилася передати записку з попередженням. Вона була адресована не на пряму адресу, де перебував Шухевич, а родичці власниці його хати, яка мешкала зовсім в іншому кінці села Білогорща неподалік від Львова. Дарія знала, що там нікого нема, а селянка, здогадавшись, зуміє попередити підпільників. Так би й сталося. Якби на голосні допитування енкаведистів до мами не підійшов малолітній син Данило. Хлопець на одній із фото пізнав знайому тітку (зв’язкову Галину Дидик) і вказав хату, де її бачив. Так чекісти вийшли на слід Романа Шухевича. 5 березня під час захоплення головнокомандувач УПА застрелився, зв’язкову спіймали.

Тюрма

За радянським законодавством тюремне ув’язнення не могло бути більше 5 років. Зв’язковим Шухевича дали аж 25! Неволю відбували в Верхньо-Уральську Челябінської області, а згодом у Володимирській тюрмі. Лише у 1969 році їх перевели у концтабір в Мордовії. Дарія вийшла останньою, відбувши весь термін покарання. Пропозицію погодитися на дострокове відхилила. Її ніхто не чекав удома. Всю сім’ю репресували і вивезли в Сибір.

– Мені лишалося 2,5 роки. А поруч відбували ув’язнення шістдесятники, з ними так цікаво було спілкуватися. Адже саме їм упівці передали естафету боротьби за Україну.

У тюрмі на сходах зустрілася із Судоплатовим, вбивцею Коновальця і Шухевича. Він був репресований як посібник Берії та відсидів 12 років.

– Він низенько мені поклонився. Я кивнула у відповідь, бо так вихована. Розмовляти не можна було. Ненависті у мене не було, бо вона затьмарює розум. Він гідний найжорсткішої кари, але хай люди його осудять. Я ставлюсь по-християнськи.

Воля

Звільнившись, Дарія не мала права жити на Львівщині, тож переїхала у містечко Волочиськ на Хмельниччині до своєї подруги, зв’язкової головнокомандувача УПА Катерини Зарицької. Разом працювали до пенсії у кравецькій майстерні. Шиттям заробляли собі на життя, висилали посилки ув’язненим шістдесятникам, які після звільнення приїжджали до них у гості. У 1995 році самотня Дарія Гусяк переїхала в однокімнатну квартиру у Львові, яку їй надала місцева демократична влада на чолі з Василем Куйбідою. Тут і досі мешкає, даючи численні інтерв’ю журналістам про Романа Шухевича та діяльність УПА.

Нагороди

За свій життєвий подвиг вона отримала лише одну нагороду в житті — орден княгині Ольги ІІІ ступеня з рук Віктора Ющенка у 2008 році.

Щоправда були й інші пропозиції. У 1999 році на президентських виборах українців поставили перед вибором: Петро Симоненко (як комуністичне минуле) чи Леонід Кучма (як демократичне майбутнє). Впевнена, що на цю політичну гру між обома політиками була домовленість, скріплена чималими коштами. Для агітації за нього Кучма тоді надав допомогу Всеукраїнському братству вояків УПА. Зокрема, була і пропозиція дати звання героя України Дарії Гусяк. Якось вранці у київську редакцію мені зателефонувала пані Дарка і схвильовано попросила: «Напишіть від мого імені у газеті «Шлях перемоги» офіційну відмову. Я не можу взяти цю нагороду, бо не вважаю себе героїнею, а тієї України, за яку я боролася і сиділа, ще немає». Цю високу довіру я виконала. А потім довідалася, що так само від звання відмовився і останній головнокомандувач УПА Василь Кук.

Україна

– Якби не та війна, то я би ще пожила, а так відчуваю, що довго не витримаю, – зі сльозами на очах каже Дарія Гусяк. – Увечері сідаю і переглядаю всі новини. Тяжко, але не дивитися – не можу. Найбільше болить, що кращі сини знову вмирають за Україну. Співчуваю росіянам, бо у них попереду великі труднощі. Російська Федерація довго не витримає, імперія загине – за все треба буде відповідати. Ми боролися за соборну Україну навіть тоді, коли її було розділено між різними державами. Донбас і Луганщину не треба віддавати. Вони тільки тепер починають відроджуватися. Важливо, що люди там самотужки стають українцями. Але державною мовою не можна поступатися ні в якому разі.

Леся БОНДАРУК, Український інститут національної пам’яті