Торфодобувники сподівалися на «Слуг народу». Але марно?

Апелюючи до часових характеристик, мусимо зауважити, що знищення заводів розпочалося за прем’єрства нашого земляка Леоніда Кучми. Тоді торфовидобувні підприємства вивели з місцевого підпорядкування та передали в енергетику на Київ. Так поступово розчищали дорогу російському газу. Найбільш активне знищення почалося при уряді Януковича у 2007-му році. До того часу в Україні все ще успішно працювало близько трьох десятків торфозаводів, зараз на всю країну їх залишилося всього п’ять, два з них, як відомо, – на Чернігівщині.

28-го грудня 2019-го року вийшло розпорядження Фонду Державного майна України №1574, у додатку № 7 якого йдеться про те, що державне підприємство «Чернігівторф» як єдиний майновий комплекс підлягає приватизації. Виходячи зі статуту держконцерну «Укрторф», ДП «Чернігівторф» має бути приватизоване через відділення ФДМУ в Чернігівській області. Натомість їх виділили для приватизації не через апарат ФДМУ, а через Міністерство енергетики та захисту довкілля України. Такі рокіровки дивують навіть бувалих чиновників з фонду держмайна. Але чи варто говорити про приватизацію, коли йдеться фактично про продаж цілісних майнових комплексів з працівниками та підприємствами, які приносять прибуток? У цій статті ми спробуємо коротко описати, хто, для чого і як знищував торфогалузь на Чернігівщині, та розібратися, чиї насправді вуха визирають із-за ініціативи так званої малої приватизації «Чернігівторфу». 

Продаж із кріпаками

До того часу, коли внесли зміни до Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна», нормами цього закону було дозволено продавати майнові комплекси лише за умови, якщо звільнені люди, їх потреби задоволені або ж підприємства визнані банкротами. Прерогативу у приватизації мали трудові колективи та кредитори. У ситуації з двома торфозаводами, що підпорядковуються ДП «Чернігівторф», правом на приватизацію, про яке заявляли колективи, знехтували. Наразі фактично йдеться не про типову приватизацію, а про продаж у рабство через так званий аукціон. І той факт, що приватизацією займатиметься не ФДМУ, а міністерство екології, свідчить про реальні побоювання прописування умов під конкретні фірми. Як ви здогадалися, ці фірми будуть точно не чернігівськими.

Так, на крайній нараді, яка була присвячена проблемі ДП «Чернігівторф» і відбулася в Чернігівській облраді, заступник начальника Регіонального відділення Фонду держмайна Валерій Йовенко, м’яко кажучи, був здивований ситуацією, що склалася. Подібне він зустрічає чи не вперше у своїй кар’єрі, адже підприємство хоча і виставили на приватизацію, однак усіх необхідних документів Регіональне відділення ФДМУ досі не отримало. У подібних випадках все робиться зазвичай дуже швидко, а тут явно чогось очікують. Тож, де-юре, приватизація «Чернігівторфу» зависла в повітрі. Ще один цікавий факт – приватизовувати будуть працююче підприємство, з трудовими колективами – прямо як в гіркі часи кріпосного права, коли поміщики купували землю разом із людьми, що на ній жили. Нові пани купуватимуть підприємство із робітниками, що на ньому працюють. Для України це ще один нонсенс!

Маніпуляція з боргами

Наступна маніпуляція – борги! На тій самій нараді з вуст новоприставлених керівників ДП «Чернігівторф» звучала цифра в 34 мільйони гривень – саме стільки нібито заборгувало підприємство. Однак, як показала остання аудиторська перевірка Північного офісу Держаудитслужби, ці борги здебільшого є фіктивними, 75% з яких – це пеня, штрафи, борги по ПДВ і ЄСВ, ПДФО тощо. Важко повірити, але – факт: держпідприємство не має жодної заборгованості перед господарюючими суб’єктами. Реальними боргами, які доведеться сплатити, є борги перед пенсійним фондом, військовий збір, земельний податок – на загальну суму не більше 3,5 мільйона гривень. Решта – маніпуляції!

Половину цих боргів мали списати ще у 2012-му році, бо на більшості підприємств енергетичної сфери їх вже давно списували, а тут тримають для конкретної мети. Більше того – ДП «Чернігівторф» є працюючим і бюджетоутворюючим підприємством, яке щороку сплачує близько 15 мільйонів гривень зарплат та податків.

У мало обізнаного в економічних процесах читача може закрастися правильна думка: навіщо ці борги? Класика жанру! Візьмемо до прикладу колись найбільше в Європі спеціалізоване підприємство – Замглайський торфозавод (Ріпкинський район).

Підприємство закрили через борг перед податковою в півтора мільйона гривень. Офіційна версія – закінчились запаси торфу. До речі, до цього торфозаводу було прив’язане двотисячне селище Замглай, яке збудували як селище торфовидобувників й торф’яників. Майно підприємства тоді оцінили у 7,5 мільйона доларів і після закриття порізали на металобрухт. Після ліквідації підприємства для підтримки соціальної інфраструктури селища Замглай, починаючи з 2005-го року, Україна витратила близько 500 мільйонів гривень. Розповіді про те, що там закінчились ресурси – всього-на-всього байки. Реальна картина була інакшою, бо насправді треба говорити про те, що, знищуючи місцеві енергетичні підприємства, прокладали дорогу російському газу. Як відомо, Замглай не став поодиноким прикладом – услід за ним пішли ще два торфозаводи. Сьогодні на Чернігівщині вдалося вистояти та залишились на плаву тільки двом заводам – Ірванцівському і Смолинському.

Мільйони – на фіктивному видобутку

Апелюючи до часових характеристик, мусимо зауважити, що знищення заводів розпочалося за прем’єрства нашого земляка Леоніда Кучми. Тоді торфовидобувні підприємства вивели з місцевого підпорядкування та передали в енергетику на Київ. Так поступово розчищали дорогу російському газу. Найбільш активне знищення почалося при уряді Януковича у 2007-му році. До того часу в Україні все ще успішно працювало близько трьох десятків торфозаводів, зараз на всю країну їх залишилося всього п’ять, два з них, як відомо, – на Чернігівщині.

У цій ситуації під активний пресинг потрапив Смолинський торфозавод як найбільш ласий шматок, що наближений обласного центру та має унікальні родовища торфу. Завод, хоч і найновіший в країні, однак не зовсім кондиційний: там не було млинів і сушарок, тож частину обладнання заводчани робили кустарним способом. Попри зношеність обладнання, в Смолині є першокласні родовища – понад 700 гектарів так званого болота Гнилуша або Лебедянське.

Саме за ці родовища у 2011-му році і розгорнулась найбільша боротьба. Поруч із нею на «Чернігівторфі» освоювали мільйони гривень державних грошей. Схема проста, як двері. Оскільки виробництво торфу має сезонний характер, держава виділяла кошти на заготівлю сировини. Гроші давали на заготівлю 20-30 тисяч тонн фрезеру, а видобували реально одну тисячу тонн. Торф на паперах був заготовлений, але брикет не випускали, оскільки «ламалося» обладнання. Щойно контролюючі органи здіймали галас, директор зникав. Через деякий час на його місце приходив інший і повторював ту ж саму схему. Так, за 10 років на ДП «Чернігівторф» змінилося зо два десятки директорів – ким вони тільки не були, починаючи від юристів, що тільки вчора залишили студентську лаву, і, закінчуючи спортсменами.

Атрошенко, Долеско, Сівкович…

Існувала ще одна схема, за якою стояли відомі на Чернігівщині прізвища. Її детально розкрила Держфінінспекція, яка довела, що державне підприємство «Чернігівторф» у 2013-2014-му роках продавало «Інноваційно-фінансовій компанії» торф за заниженими цінами. Справа дійшла до суду і була навіть ухвала Новозаводського районного суду міста Чернігова.

Так, Держфінінспекція встановила, що 10-го вересня 2013-го року «Чернігівторф» уклав із ТОВ «Інноваційно-фінансова компанія» договір поставки торфу фрезерного для виробництва брикетів. Термін дії договору – з 10.09.2013 по 31.12.2014 р. За вказаний період держпідприємство відвантажило фірмі понад 32 тисячі тонн торфу на суму 2,27 мільйона гривень. За договором ціна становила всього 70 гривень за одну тонну. Як встановило слідство, це на 35 гривень нижче від його собівартості, внаслідок чого держпідприємству було завдано збитків на 541 тисячу гривень. Разом з тим у 2013-му році, згідно з калькуляцією держпідприємства, діюча оптова ціна торфу фрезерного становила 180 гривень за одну тонну. Відтак «Чернігівторф» продавав торф за ціною на 110 гривень нижчою, ніж встановлена розпорядчим документом. Як результат, «Чернігівторф» недоотримав доходів на суму 1,7 мільйона гривень.

У вересні 2013-го року, якраз коли було укладено договір з «Чернігівторфом», замість Сівковича до складу «Інноваційно-фінансової компанії» увійшли Роман Кучеренко і Моцун Олександр Іванович, який у 2012-2014 роках був помічником колишнього нардепа від «Партії регіонів», сепаратиста Олега Царьова. Цей склад засновників не змінювався протягом дії договору.

Ще один цікавий факт: тодішніми засновниками «Інноваційно-фінансової компанії» були Роман Кучеренко (10%), Анатолій Долеско (45%) і ТОВ «Компанія з управління активами «Ейві Інвестмент» (45%). Засновником КУА «Ейві Інвестмент» був чернігівець Анатолій Атрошенко, батько міського голови Чернігова Владислава Атрошенка. У 2010-му році останній був обраний депутатом Чернігівської облради, у 2012-2014 роках був народним депутатом від «Партії регіонів», а у 2014 році знову був обраний до Верховної Ради вже від партії «Блок Петра Порошенка».

Анатолій Долеско у 2014-му теж балотувався до Верховної Ради (як самовисуванець), але не пройшов. Він входить до спостережної ради ПАТ «Чернігівський завод радіоприладів».

З липня 2015-го року директором «Інноваційно-фінансової компанії» є Кучеренко Віталій Робертович. Він є директором ТОВ «Будівельна компанія Київрембуд», яке, за даними ЗМІ, було основним підрядником «Еліта центру». Крім того, у 2011-му році Віталій Кучеренко був директором ТОВ «Сі Буд Сістем», власником якого є Ілля Марчевський. «Сі Буд Сістем» було субпідрядником монополіста з утилізації небезпечних речовин (ТОВ «С.І. Груп Консорт ЛТД») в Україні у 2011-му році, коли Міністерство природи очолював Микола Злочевський.

Головна боротьба – за родовища!

Після скандалу та судових процесів, «Інноваційно-фінансова компанія» сходить з орбіти і до процесу підключається інша фірма – ТОВ «Терма-Груп». У 2014-му році вона заходить на Смолинський торфозавод з легкої руки тодішнього директора Аркадія Дяденка (якого пов’язують з Долеском). Дяденко підписує з цією фірмою інвестиційну угоду, умови якої виявились кабальними для заводу. Так, видобуту заводчанами сировину ДП «Чернігівторф» автоматично продає інвестиційній компанії, а та – знову ж таки, заводчанам. Брикет, вироблений з цієї сировини, також стає власністю TOB «Терма-Груп». Відтак посередник має все, заводчани – нічого. Фактично це – узаконене рабство.

Зрештою, пана Дяденка звільнили, і на його місце прийшов луганчанин Павло Яремко. Перманентні страйки і блокування роботи заводу працівниками підприємства ні до чого не привели. Керівництво району та області в притаманному їм стилі відмежувалися від трудового колективу і кинули їх сам-на-сам зі своїми проблемами. Завод стояв, заборгованість зростала, все йшло до його подальшого знецінювання, банкротства та приватизації. Вже навіть і оцінку заводу склали – усе підприємство, включно з технікою, цехами і будівлями, оцінили у 10 мільйонів гривень. Варто зауважити, що ТОВ «Терма-Груп» інвестувала в підприємство 23 мільйони гривень (інвестиції були завезені у вигляді непотрібного металобрухту з шахт Донбасу). Схема теж не вирізняється складністю: завезений металобрухт оцінили як частку в 49%, а ТОВ «Терма-Груп» стало інвестором, який має першочергове право на приватизацію. Неважко здогадатися, в чиїх руках мало опинитися стратегічне для області енергетичне підприємство. Разом із тим у Чернігівській обласній раді йшла боротьба за 74 гектари родовищ торфу поблизу Смолина. Свого часу багаті на торф землі в довгострокову оренду передавались за сприяння керівництва Чернігівської ОДА. Передача землі відбувалася ще за керівництва Володимира Хоменка, який, накивавши п’ятами після Революції Гідності, начебто осів у Білорусі.

До облради надходили пропозиції надати спеціальний дозвіл на розробку родовища. Втім, рішенням більшості ці пропозиції відкинули. Судячи з озвучених прізвищ, можна тільки здогадуватися, наскільки серйозні гравці замішані в цій паливно-енергетичній грі. І якби не страйки заводчан, підприємство порізали б на металобрухт ще у 2015-му році.

Згадані вище гектари були виведені незаконно шляхом маніпуляцій із кадастровими номерами. Заслуга попереднього виконувача обов’язків директора ДП «Чернігівторф» Юрія Бондаренка полягала в тому, що ці землі повернуті в державну власність і на них є ліцензія. Щоб зрозуміти, наскільки це важливо, варто сказати, що в Україні тільки ДП «Чернігівторф» має ліцензію на видобуток торфу з родовищ.

Що стосується так званої приватизації, немає жодних сумнівів, що її здійснюють в інтересах конкретних осіб, які мають вплив у Міністерстві енергетики та екології. Коли підприємство висталять на аукціон, то покажуть всі 34 мільйони боргів, тому бажаючих забрати це підприємство виявиться мало. З часом більшість боргів будуть реструктуризовані міністерством як безнадійні і прострочені, а нові власники отримають за безцінь найцінніший ресурс – родовища. Хто-хто, але ці люди знають, що торф – це чистий гумус, який підіймає бальність землі, і попит на нього – шалений. До прикладу, потреба Німеччини (де заборонено видобуток торфу) в сільгоспторфі складає 7,5 мільйонів тонн щороку, потреба Китаю – безкінечна. Запаси торфородовища Смолина – 80-100 років інтенсивного видобутку. Знищивши завод, нові власники отримають ресурс, який за нинішніми заниженими оцінками вартує близько 1,5 мільярда гривень.

У цій ситуації єдина надія – на трудові колективи, об які свого часу обламали зуби двоє державних секретарів та заступник міністра.

Віталій Назаренко