Для цієї родини прийомні діти стали рідними

– Я переїхала жити до чоловіка, поруч жили його батьки, – каже Людмила. – А у Ваганичах у мене був хрещеник Руслан, найменший з трьох дітей у їхньої матері-одиначки, яка стала на криву стежину в житті. Коли Ларису позбавили материнства, старший її хлопчик навчався у Городнянській школі-інтернаті для дітей з обмеженими можливостями, середнього забрала бабуся по батьку, ми нею далекі родички, спілкувались. Вона мені і сказала: «Людо, я Женю забираю, а Руслан залишається. Може, б ти хлоп’я забрала?». Мені був 31 рік, своїх дітей Бог не дав, тож було страшнувато зважитись – чи справлюсь я з дитиною? Ото я й зібралася поїхати, подивитися, провідати хрещеника в Чернігові, в притулку. Були Різдвяні свята, я назбирала гостинців. Приїхала – а там до мене всі діти повибігали, та й «мамо, мамо!». Я стільки одразу дитячого горя й відчаю в житті не бачила. Стою, плачу– усіх би обняла, всіх забрала. Аж тут і Руслан вибіг до мене, обійняв і: «Забери мене звідси, ну, будь ласка, забери. Я до вас хочу!». Йому тоді шість рочків було…

Пішли вечеряти до свекрів – разом веселіше. Людмила й розповіла про свою сьогоднішню поїздку. А свекор, Василь Олександрович, так глянувши на сина й невістку, одразу: «Так, може, б ви й забрали хлопчину? Буде синок у вас». З радістю підтримав таку ідею і Олександр. І невдовзі Людмила, не чуючи під собою землі від щастя, полетіла до сиротинця – забирати синочка додому.

– Тоді ніхто не створював ніяких прийомних сімей, – згадує жінка. – Всі документи мені разом з папірцем, що встановлював опікунство, передали мені одним днем разом з Русланом. Як по акту прийому-передачі (сміється). І ми поїхали додому. Він був такою спокійною дитиною. Все намагався робити сам – навіть свої шкарпеточки з колготками так поскладує рівнесенько. Мабуть, це від природи така риса, адже в сиротинці він встиг лише три місяці побути, навряд чи б випрацювалась вже така звичка. Я працювала страховим агентом, чоловік – бригадиром тракторної бригади в колгоспі. Русланчика в школу взимку не віддали – нам з ним допомагали дідусь з бабусею, які одразу сприйняли малюка як рідного онука. Бабуся Шура наша, можна сказати, зимувала з ним на печі, розповідала казочки. А восени син уже пішов до першого класу. Моя мама у Ваганичах, ми часто до неї їздили, зимою – конем, брали й Руслана в гості до другої бабусі. Спочатку під час таких відвідин і Лариса приходила до сина. Але сюди, в Ільмівку, жодного разу до дитини не приїхала, хоч відстань була три кілометри. Мене він кликав мамою, Сашка – татом, а її – Ларисою. Потім щось там у неї трапилось, що років зо два відбувала покарання. Але що там говорити – нема вже її серед живих. Ми вдячні їй, що подарувала нам сина.

«Я йому казала: синочок, ми тебе вчили-вчили, щоб тобі було легше в житті. А ти так важко працюєш. Тож три роки тому він оголосив про своє рішення піти на службу за контрактом, Я так не хотіла цього, але вирішили не суперечити його вибору», – каже Людмила.

– Мамо, ти розкажи як ми шукали зв’язок, щоб додзвонитися і дізнатись що з ним і де він, – долучається до розмови п’ятнадцятирічна Єва, яка встигає і заняття онлайн відвідувати в сусідній кімнаті, й дослухатись про що розмовляють дорослі. Й не минає нагоди сісти ближче, притулитись до матері.

– Й сьогодні дякую Галині Василівні Денисенко, яка тоді займалась цими питаннями, – каже Людмила. – Вона не тільки підтримала наше рішення, а й щиро зраділа і всіляко допомагала. Тоді, в 2010 році, майбутнім батькам, які хотіли взяти дитину в сім’ю, вже необхідно було проходити спеціальне навчання. Разом з чоловіком ми відвідували заняття, проходили медкомісію. Бюрократія була велика. Довелось навіть будинок приватизувати належним чином, інакше можна було отримати відмову. А коли нарешті отримали «добро», Галина Василівна повідомила, що є чудова дівчинка, яка може стати нашою донечкою. Але була одна умова – наша майбутня доня мала старшого братика. На той момент Єві було два роки, а Льоші шість. От я й поїхала спочатку знайомитись з Олексійком в Ніжинський дитячий притулок. Він багато не розмовляв, не одразу пішов на контакт. Тільки посміхався й відповідав «так» або «ні». Зате свою маленьку сестричку пам’ятав – от про неї він розповів, що вона непосидюча, жвава, блакитноока білявочка. Ми так були зворушені тою дитячою розповіддю, що сумнівів не залишалось – беремо обох!

Льошу й Єву забрали з дитячих закладів в один день. Знову на допомогу прийшла Галина Денисенко зі своїм чоловіком, який відпросився з роботи, сів за кермо свого авто, бо в Людмили й лОександра ще не було власної машини, і відправився в подорож за дітьми. Забрали у Ніжині Льошу й разом з ним поїхали того ж дня у Бобровицю, де треба було забрати документи на їхню біологічну матір. Взимку рано темніло, тож довелось там і заночувати, в чому знову ж таки посприяли знайомі Галини Василівни.

– А вранці ми прокинулись і помчали кудись за Вишгород, під Бучу, де в будинку маляти знаходилась наша Євушка, – згадує мати. – Ми й дороги толком не знали, знову друзі Галини Василівни та її чоловіка допомогли: один з них сів у Вишгороді за кермо і повіз нас у те селище. Прибули. Єву вивели до нас у величезний зал. Таку безпомічну, крихітну. На голівці «пальмочка» з білявого волосся. І та крихітка впізнала братика! Я плакала, дивлячись як він підбіг до неї, обіймає, а потім підвів до мене і каже: «Дивись, це – мама!». А вона ж бачить, що незнайома жінка. Можна сказати, пішла не до нас, а до Льоші. Приїхали додому вже потемну. А в мене на той час ще племінник мій жив, Женька. Син моєї сестри. Йому у Ваганичах в школі класу не було, треба було їздити в Ільмівку. Я й кажу: «Хай у мене живе, поки в початкову школу ходить». Так вони з Русланом і батьком утрьох нас чекали вдома. На вулиці заметіль, каша снігова. Вони вечерю нам приготували. Ми сіли, повечеряли. Галина Василівна з чоловіком поїхали, а ми – до дітей. Євочка з Льошкою в залі на дивані сидять з іграшками, а Женька з Русланом біля печі. Я до них: «Ну, чого ви? Йдіть до дітей, ви ж їх чекали!». Вони так обережненько у зал заходять до малих, щось там подивилися, перемовились, а потім Руслан до мене так тихенько й радісно: «Мамо, так вони ж нормальні!». Я кажу – ну, звісно, нормальні. Чудові просто. Твої братик і сестричка. Так і повелось.

Єва нині господарює разом з мамою по чималенькому господарству – утримують двох поросят, корову, до сотні качок, з півсотні кур. А ще дві собаки та чотири кота, які є загальними улюбленцями. Олексій нині навчається в Чернігівському технологічному університеті (“Політехніка”) на менеджера. Паралельно працює. До батьків і сестрички приїжджає за найменшої нагоди.

Найближча подія вже скоро – Єва святкуватиме своє 15-річчя, тож вся родина збереться, щоб вітати найменшу улюблену сестричку. Хоча вона теж дуже швидко виросла – вже студентка Сновського лісового училища. Мріє пов’язати свою долю з рослинами та ландшафтним дизайном.

– Ні, вже онуків чекатимемо. Так хочеться почути їхній дзвінкий сміх, щоб знову хата наповнилась дитячим щебетом. Це ж так добре. Коли велика родина, а в ній багато дітей. То найбільше щастя у світі.