Військова династія родини з Чернігова захищає Україну

Досвідченому старшому офіцеру навчального центру, полковнику Сергію Нагорному з Чернігівщини – 59 років. Пройшов звитяжний шлях від начальника клубу військової частини – до заступника начальника управління командування Сухопутних військ ЗСУ.

Він захищав Батьківщину в АТО. А відколи розпочалася триклята повномасштабна війна з підступними російськими загарбниками, пан Сергій самовіддано боронить рідну землю.

Попри все, Сергій Нагорний і зараз сповнений енергії та бажання вірно служити народу України.

– Пане Сергію, Ви ж – родом із Придесення?

– Так, народився в селі Нова Басань, на Бобровиччині. А дитинство минуло в славетному селі Піски – на батьківщині Павла Тичини. Школу закінчив у Бобровиці. Це – мальовничий, чудовий край! Тато мій спочатку трудився водієм, а остання його посада – голова сільради. Мама працювала на фермі, лаборантом у школі.

Тобто військових у сім’ї не було. Але мені змалечку хотілося служити в армії. Скільки себе пам’ятаю, про інші професії навіть не мріяв. Виступав на сцені ще хлопчаком – у вишиванці, а на голові – солдатський кашкет. Тому після школи не вагався – у 1981-му вступив до військового училища. Таким чином, усе моє життя пов’язане з армією.

Починав служити начальником клубу військової частини. Промайнули роки, і мене призначили заступником начальника управління командування Сухопутних військ Збройних Сил України.

– У 2014-му шовіністична росія віроломно напала на нашу мирну Україну…

– Справді, ми вже десять років захищаємо свій суверенітет від підлих окупантів. У 2015-2016 роках я боронив Україну на Донеччині та Луганщині. У 2016-му проходив службу на посаді начальника відділу по роботі з особовим складом штабу АТО. Про це можна дуже багато розповідати.

Але в пам’яті – позиція «Чех» у Авдіївці, де росіяни з танка розстріляли дев’ятиповерхівку… Зараз виникає аналогія, як уже в 2022-му кацапський танк зруйнував такий же дев’ятиповерховий будинок у Чернігові. А поруч лежав загиблий юнак, котрий просто в той час проїздив на велосипеді повз цей будинок, і його одразу вбило осколками. Тобто час іде, а жорстокі, нелюдські методи ведення війни проти наших мирних мешканців російські кати продовжують застосовувати.

Відверто кажучи, я тоді до останнього сподівався, що повномасштабної війни нам вдасться уникнути. Адже було зрозуміло, які величезні жертви від такої жахливої бійні. Втім, росію це не зупинило. Як не спиняють і досі їхні сотні тисяч загиблих та величезна кількість поранених. «Царю» путіну все це байдуже. Справдилися слова відомого німецького державного діяча Отто фон Бісмарка, котрий вважав, що будь-яка угода з росією не варта навіть паперу, на якому вона написана.

– Де Вас застало 24 лютого 2022-го?

– Я працював цивільним психологом у нашому навчальному центрі. Тобто, хоч і звільнився з армії, але все одно трудився серед військових. 25-го стався перший ракетний удар ворога по нашій військовій частині… Після цього 26-го зранку я завіз дружину Антоніну до школи – там організували укриття, в підвалі. А сам поїхав до Козельця, у військкомат.

– Знаю, у Вашій родині – військова династія.

– Сини Олексій і Антон – військові, донька Яна – дружина військового. А моя дружина стала волонтеркою. Я своєю родиною пишаюся – щирі патріоти, у яких слова не розходяться з ділом!

Так от, тоді в Козельці я зустрів свого доброго бойового товариша «Вітра» – генерала Віктора Ніколюка, який командував ОК «Північ», керував фактично всією обороною Чернігівщини. І за його рішенням мене направили до Чернігова – захищати рідну землю. Тож я й поїхав на власному авто, по дорозі підвіз бійця, який добирався до своєї військової частини…

Потім ми, шестеро офіцерів, стояли на посту – охороняли один із пунктів управління оборони Чернігова. Навіть спочатку були у цивільному одязі, бо просто не мали можливості перевдягнутися. Форму забрали з дому під час евакуації сімей військових.

Взагалі ж, із полковниками Валентином Буряченком («Редактором») і Вадимом Мисником («Рятівником») ми постійно виконували бойові завдання від Березового гаю – до Олександрівки, зокрема і поблизу «Епіцентру».

Пам’ятаю, як ворожий літак підло обстріляв ракетами наші позиції, а невдовзі ми дізналися, що його збили на Масанах. Це була така велика радість і гордість за мужніх українських бійців!

Нашій групі наразі поставили завдання – координацію з військовими частинами, які обороняли Чернігів, – для складання списків членів родин усіх військовослужбовців. Адже земляки і на Сході воювали, і в Чернігові стояли на позиціях. І дуже хвилювалися за свої сім’ї! Тому ми мали організувати евакуацію родин військових. Тож відбулося кілька рейсів.

– Будь ласка, розкажіть про це детальніше.

– Спочатку ми поїхали розвідати дорогу на броньованому банківському автомобілі і попутно вивезли три сім’ї, зокрема жінку на останніх тижнях вагітності. Її чоловік плакав, відправляючи дружину невідомо куди, адже він мусив захищати Чернігів і не міг допомогти своїй коханій, яка ось-ось мала народити жадану дитину.

А далі влаштували два великі рейси – по п’ять автобусів у кожному. Першим рейсом, крім родин військових, відправили також ліцеїстів та вихованців школи-інтернату для дітей із вадами здоров’я, які в той час перебували на території ліцею.

Сім’ї вивозили на Черкащину. Їхали полями через Анисів, Вертіївку та Куликівку (адже в Ягідному вже стояли кацапи, які перерізали дорогу), і ця ділянка прострілювалася ворогами. Тому їхали дуже рано, з вимкненими фарами. За кермом автобусів сиділи військові: від солдата до підполковника. По всьому маршруту нас супроводжувала військова служба правопорядку. Завдяки цьому ми ніде не простоювали, не затримувалися, тому ще засвітла приїхали на Черкащину, до Городища. Крім автобусів, у колоні їхали і сім’ї військових на власних машинах. Так усе відбувалося.

Хочу також відзначити директора Чернігівської школи № 3, яка надала можливість зібрати родини військових у підвалі. Там тоді переховувалися і мешканці з найближчих будинків.

Перед першим нашим рейсом за командою генерала Петра Ромигайла, начальника штабу ОК «Північ», було завдано удару українськими «Градами» по артилерійських позиціях ворога, – щоб перешкодити обстрілу колони. А вже вдруге ми їхали навпаки в тиші, щоб заплутати росіян.

На зворотному шляху нашого другого рейсу мешканці Десни передали смаколики, домашню випічку до Чернігова. Це моя дружина організувала. Адже в місті вже не було води, світла, тепла…

– Справжня дружина полковника!

– Отже, повернулися зі свого другого рейсу, а на ранок автомобільного мосту через Десну вже не було. Залишився тільки єдиний шлях сполучення – пішохідний міст. То, щоби не допустити великого скупчення людей на цьому небезпечному мосту, ми їздили туди з Вадимом Мисником. Розосереджували їх по вуличках, провулках. Тож, завдяки цьому, вдалося уникнути численних жертв під час нищівних ворожих обстрілів. На жаль, на протилежному березі під обстріл потрапили багато людей та автомобілів, які підвозили волонтерів до міста й вивозили мешканців у зворотному напрямку.

А коли ми перевозили дітей, зустріли по дорозі вантажний автомобіль і танк із нашого навчального центру. Вони буквально промайнули і зникли, але ми встигли роздивитися на них знайомі номери. І на душі стало легше, бо наші бойові побратими захищають Чернігів.

Ми ж дуже хвилювалися за своїх близьких! У мене старший син тоді знаходився в Гостомелі. А донька з двома дітьми (у нас із дружиною – троє онуків) – у Вишневому. Наша дорога невістка була якраз вагітною, діти організували її вивезення з Броварів – на Житомирщину, до її батьків.

Дружина Антоніна мешкала сама в Десні. Втім, вона тут організувала харчування жителів, котрі перебували в укритті у місцевій школі, – через волонтерів привезли сюди борошно, овочі, цукор, крупи…

Також організували й доставку хліба з хлібозаводу у Нових Петрівцях, це – на Київщині. Заводчани підвозили хліб до «кордонів» Чернігівщини, а далі дружина наймала за власні кошти машини, котрі везли хліб у Десну, платила за бензин. Ніхто не рахувався з грошима, всі старалися робити все можливе.

– Взагалі, наскільки Вам допомагали волонтери?

– Дуже багато допомагали! Зокрема, продуктами. Ми це координували, розвозили потім по всім опорним пунктам. Валентин Буряченко організував виготовлення кількох грубок, котрі передали для роти охорони мосту через річку Десна та в інші військові частини.

За командою керівництва оборони Чернігова, я неодноразово виїздив у наші підрозділи: до 1-ї танкової Сіверської бригади, на ЗАЗ, у район другої міської лікарні тощо. Рішенням генерала Віктора Ніколюка мене призначили заступником командира з морально-психологічного забезпечення батальйону охорони і обслуговування. Тоді, крім завдань з охорони пунктів управління, підрозділи батальйону виконували бойові завдання спільно з іншими нашими підрозділами, які героїчно боронили наш Чернігів: зокрема, на переправі, в Новоселівці, Киселівці тощо.

– Що було найважче?

– Ховати загиблих бійців. Дивитися, як рідні впізнають їх, оплакують… Залишилися лише старі батьки. Одна жінка розповіла, що в 2014-му поховала доньку, а тепер, у 2022-му, – сина… Це – найважче! Оскільки на кладовищі Яцево тривали бойові дії й там було багато боєприпасів, які не розірвалися, загиблих ховали на старому кладовищі в Ялівщині, у загальній великій могилі – траншеї, куди по черзі ставилися домовини з тілами. У загиблих військових встановлювали хрести, а у цивільних – таблички з написами. Деякі тіла ховали вдома, за місцем проживання сімей: у Сновську, Жавинці…

Саме в нашому батальйоні служив водій генерала Віктора Ніколюка. Водій, безстрашний чоловік, загинув під Ягідним у бою з ворогами, котрі прорвалися. Бійця поховали в Переяславі, на Київщині, де мешкає його сестра.

З травня 2022-го, після звільнення Чернігівщини від окупантів, я служу в начальному центрі. Ми сформували з досвідчених психологів кілька груп психологічної підтримки. На чолі однієї з таких груп я не раз виїжджав на Донеччину та Харківщину – в зону бойових дій…

– Чим Ви нині займаєтеся?

– Підготовкою військових у навчальному центрі. А також наша група психологів працює у військових частинах на Донбасі.

– Маєте нагороди?

– Срібний Хрест – від Головнокомандувача ЗСУ, генерала Валерія Залужного, іменну вогнепальну зброю – від міністра оборони тощо.

– Коли закінчиться війна?

– Швидко не закінчиться. Адже росія вчиться на своїх помилках. Якщо вони спочатку йшли буквально парадним маршем (от у Гостомелі знайшли парадну форму десантників і медалі «За визволення Києва»), розраховуючи на хліб-сіль від вдячних мешканців, то, добряче отримавши по зубах, змінили тактику. Тому недооцінювати ворога не можна, адже вони постійно вчаться воювати.

Це на початку повномасштабної війни, у лютому чи березні 2022-го, на Чернігівщині, наші прапорщик і п’ятеро солдатів-строковиків спалили десять російських бензовозів, перерізавши їм дорогу. Але тепер кацапи стали значно обачнішими.

Крім того, ведення такої позиційної оборони передбачає застосування великої кількості боєприпасів, яких у нас не вистачає. А росіяни отримують тепер їх навіть із Північної Кореї.

Звісно, ми, на відміну від клятих загарбників, не кидаємо своїх людей у «м’ясні штурми», бережемо. Адже ми націлюємо наших бійців не вмерти за Україну, а вижити, знищити ворога і перемогти! Цьому ми і навчаємо – це основне гасло: знищити ворога, однак залишитися живими.

– Трохи розкажіть і про Ваші особисті захоплення для душі.

– Мені з дитинства подобається техніка. Спочатку це були мотоцикли, а тепер люблю хороші автомобілі. Першу свою автівку придбав у 33 роки…

Також стараюся за першої-ліпшої нагоди допомагати своїм батькам. Вони в дитинстві пережили Другу світову війну, а ось тепер, на старість, доводиться витримувати нашестя кривавої російської орди.

Радує те, що обидва мої сини обрали військові професії і служать на благо України. Для мене – це дуже почесно та важливо.

Хочеться більше часу проводити з онуками: меншим дітлахам – три роки і півтора. Коли бачу, як вони буквально на очах ростуть, почуваюся по-справжньому щасливим. Життя продовжується!

Спілкувався Сергій Дзюба