Втративши ногу, сержант Владислав Шатіло продовжує захищати Україну

Вісімнадцятилітній Владислав Шатіло (позивний «Шатя») у 2014-му добровольцем пішов в АТО боронити Україну від російських загарбників. Служив у батальйоні «Чернігів», а згодом – у легендарному полку «Азов». Виконуючи бойове завдання, втратив ногу, підірвавшись на міні… Однак, коли російська орда 24 лютого 2022 року поперла на рідний Чернігів, справжній патріот, сержант Владислав Шатіло одразу, добровольцем став на захист Батьківщини і досі, третій рік, самовіддано служить, захищаючи Україну від окупантів.

Також Владислав – видатний український спортсмен, переможець найпрестижніших світових змагань! Три місяці тому кохана дружина Олена народила йому синочка Ореста. 28 липня добродію Владиславу виповнюється 28 років. Коли я запросив Героя на інтерв’ю, він скромно, по-військовому відповів: «Гаразд». І знизав плечима: «Але що про мене писати? Нічого особливого».

– Пане Владиславе, розкажіть про своє дитинство.

– Народився в Чернігові. Матуся Ольга Юріївна працює в школі № 1 прибиральницею. А тато Ігор Сергійович трудився на будівництві, він уже помер. У дитинстві, надивившись популярних детективних серіалів, я мріяв стати крутим поліцейським, захищати хороших людей від бандитів. Залюбки займався різноманітним спортом: туризмом, греблею, футболом, тайським боксом, скелелазінням у приміщеннях, вільною боротьбою та спортивними танцями…

Любив малювати – ходив у дитячу художню школу. Ловив рибу – з татом, а потім, коли трохи підріс, – із друзями. Обожнюю природу, активний відпочинок, тож із задоволенням ходив у туристичні походи в гори та в ліс. І море також полюбив, коли шестилітнім побачив чарівну красу, відпочиваючи з мамою. А ще займався в гуртку авіамоделюванням – мені було дуже цікаво!

Після школи закінчив Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту, за спеціальністю – маляр-штукатур.

– У 2014-му розпочалася українсько-російська війна, і Ви, навіть не вагаючись, пішли служити добровольцем.  

– Так, пішов. Мої хороші друзі взагалі воюють із 16 років! А приятель Олексій – вже третій рік у російському полоні. Суд «ДНР» виніс йому вирок – довічне ув’язнення, адже Олексій служив у полку «Азов»…

А я вступив до добровольчого батальйону «Чернігів», сформованого на базі МВС. І у вересні 2014 року мав свою першу ротацію – вирушив до станиці Луганської, на Донбас. Уявляв, що все буде так, як у старих фільмах про війну, де немало романтики. Втім, реальність виявилася іншою… Це був наш блокпост на передньому краї – ми мешкали там. Постійно лазили ворожі ДРГ. Звісно, обстрілювали нас завойовники. Вдень це був контрольно-пропускний режим, однак після восьмої вечора, коли вже не чимчикували місцеві жителі, лунала така канонада: московити гатили з мінометів, кулеметів, гранатометів, ПТУРів… Одного разу ворожа ДРГ розстріляла наш автомобіль – тоді троє бойових побратимів загинули. Пам’ятаю недолугу спробу русні прорватися через лісопосадку. Кілька годин тривала перестрілка, й окупанти, отримавши гарячої прочуханки, відступили.

Вдень, коли місцевих мешканців поруч не було, з’являлися і російські снайпери. Втім, особливою влучністю вони не відзначалися… Отож цілий рік ми там побули, а потім наш батальйон вивели з АТО. А ми з побратимами-однодумцями поміркували і перейшли служити до полку «Азов».

– Легендарний «Азов»!

– Ми багато чули про нього, то й вирішили боронити Україну в цьому підрозділі. Спочатку я там служив у піхоті, а далі – розвідником. Пам’ятаю, ми працювали, зокрема, в селах Гнутове, Павлопіль, Водяне… Розвідували «сіру зону» – яка була на той час і по три, й по чотири кілометри. Ну, а після успішної розвідки окопувалися, заводили туди піхоту й таким чином просували лінію фронту на кілька кілометрів!

У 2019-му у нас була вже повноцінна ротація полку на Світлодарську дугу. Дев’ять місяців полк «Азов» там тоді пробув. Підсилювали піхоту, займалися розвідкою. Відновили контроль над позицією Донбас-1. І робили все це так, що проклятий ворог просто проґавив, навіть не помітив, що ми вже захопили. І проводили розмінування підходу до супротивника. Планували захопити там місцеву залізничну станцію.

Під час одного з таких виходів наш сапер на позивний «Волина» знешкодив цілих два ящики кацапських мін – дістав усе це буквально на клаптику землі!.. То й подумали, що більше отих мін уже не буде. Почали рухатися на горбочок у бік станції. Першим ішов «Волина», а далі – я. І раптом я підірвався на міні ПМН-2… Почув такий глухий звук, неначе хтось гупнув по великому барабану. Впав, одразу зрозумів, що відбулося. Поглянув на свою ногу – висить шмаття… То і почав одразу накладати собі турнікет, який у мене висів на лівому плечі у підсумку. Наклав вище коліна, докручував. Підбіг командир, допоміг… А сапер ще за півметра від мого тулуба підлу ворожу міну знайшов, потім – ще одну. Скоріше за все, там був ще цілий ящик! Я ж міг впасти туди, і мене б уже не було…

Мій командир «Метро» (з початком повномасштабного вторгнення він загинув при обороні Маріуполя, посмертно Герой України) викликав групу евакуації, мене відтягнули й забрали, і за годину вже доставили до військового шпиталю. Дуже професійно діяли побратими з полку «Азов», врятували мені життя! Там постійно проводилися спеціальні тренінги, заняття з тактики, теорії, медицини… Ми вчилися діяти миттєво, буквально автоматично, – реагували, навіть не замислюючись. І це мені допомогло! Я теж діяв на «автопілоті»… До речі, нам також фахово й цікаво розповідали про історію України – такі були оригінальні, унікальні, патріотичні лекції, зовсім не для «галочки». Тож ми там багато чого засвоїли про наших героїчних пращурів, здобували не лише досвід, а й знання. Це справді вмотивовує. Тому у мене залишилися дуже позитивні враження від служби в полку «Азов»!

– Що було потім?

– Пам’ятаю, до військового шпиталю в містечку Часів Яр, куди я тоді потрапив, привезли лейтенанта, командира взводу снайперів. У нього такий колоритний позивний – «Хват». Йому відрізало по пів стопи на обох ногах – очевидно, кумулятивним зарядом. Зраділи, що ми вдвох, почали жартувати… Адже свого часу, в 2017-му, ми вже зустрічалися в цьому ж місці – тоді мій друг «Томат» мене кулею поранив у груди (то був нещасний випадок, але все обійшлося благополучно), а він лікувався тут від осколкових поранень… І от – ми знову разом! Може, й цього разу все минеться? Так збадьорилися та чудово поспілкувалися, від душі, полегшало обом. Потім я про нього не раз згадував, хотілося зустрітися. Але він загинув у Маріуполі.

Далі мені зробили операцію в Дніпрі. Там мені турботливо допомагала моя кохана дівчина Олена – відпросилася з навчання в Харківській академії культури і два тижні за мною старанно доглядала в реанімації. Олена вийшла за мене заміж і народила синочка Ореста. Нині йому – три місяці.

І мій хороший бойовий побратим, найкращий друг Євген «Томат», теж допомагав. У нього немає нирки, селезінки та метра кишківника – поранили вороги в 2018-му у селі Водяне…

Літаком «АН-26» мене евакуювали до Києва, в Інститут травматології та ортопедії. Пройшов протезування. Згодом – військовий шпиталь в Ірпені. Чудове реабілітаційне відділення, де я пробув близько двох місяців. Почав вчитися ходити… На вихідних навіть вдавалося їздити додому з милицями. Пам’ятаю, коли з’явився вперше, сів спочатку за комп’ютер, щоби маму не так шокувати. Потім, коли вона все побачила, були сльози, але я сидів поруч і лагідно посміхався, заспокоював, що з цим можна жити. Це подіяло.

Я тоді звільнився з війська за станом здоров’я – інвалідність другої групи… Однак просто не можу сидіти склавши руки. Оскільки дуже люблю спорт, то почав тренуватися в спортзалі, долучився до цікавих ветеранських змагань. Я вступив до громадської організації «Національний корпус». Це – цивільна структура полку «Азов». Ми відстоюємо справедливість та боремося за наше довкілля, екологію, за загальнолюдські цінності, популяризуємо національні традиції, патріотизм. Підтримуємо, як тільки можемо, наших ветеранів полку «Азов», коли хтось потрапляє в біду. Проводимо мирні патріотичні акції, а також безкоштовні вишколи та тренінги для цивільного населення, зокрема з тактичної медицини, що дуже важливо.

У 2020 році я потрапив до збірної України, до якої увійшли ветерани війни, котрі отримали поранення на фронті, але активно займаються спортом. Провели спортивні збори в Конча-Заспі, на Олімпійській базі. Проте в США ці престижні змагання тоді перенесли через коронавірус… Втім, ми успішно їздили на всеукраїнські змагання до Києва, Черкас, Кривого Рогу, де займали призові місця.

– Ви відчували, що буде повномасштабна війна?

– Я знав про це. Розумів на сто відсотків, що велика війна відбудеться. Ми ж, військові ветерани, постійно спілкуємося між собою… Тому жодних сумнівів у мене не було. На жаль, це сталося, причому найгірший варіант – напівбожевільному «царю» путіну закортіло навіть завоювати Київ, Чернігів, Суми, Харків, Запоріжжя, Миколаїв, Херсон, Одесу…

У перший день війни зібрали побратимів із «Національного корпусу», ветеранів «Азову» та ЗСУ, ще цивільні прийшли. Першу ніч ми охороняли міськраду, бо була інформація, що може висадитися ворожий десант. Друг служив у Державній прикордонній службі України. Отож ми подзвонили прикордонникам, запропонували свої послуги. І вони одразу ж погодилися прийняти нас на службу.

– Тобто, попри інвалідність, Ви вдруге добровольцем пішли на війну.

– Так, звичайно, то була моя ініціатива. Мене потім мобілізували, та я щиро прагнув цього. А як же інакше? Вороги-людожери свавільно, зухвало топчуть мою рідну землю; жорстоко, по-садистському вбивають, ґвалтують, катують та грабують українців; мов якісь ординці, полюють на людей і навіть малих діточок, примусово вивозять їх до росії…

Це – геноцид українського народу! Адже шовіністична росія зараз має всі ознаки фашистської держави. Тому, навіть втративши ногу, я продовжую службу в армії, захищаю Чернігів, Придесення та Україну від тотального руйнування та рабства, підлого нищення нашої державності та національної ідентичності. У нас просто немає іншого виходу: або ж ми все-таки здолаємо цю паскудну гідру, або Україна зникне з лиця землі як незалежна держава.

Під час російського наступу у 2022-му ми разом із побратимом «Рижиком» займалися аеророзвідкою на околицях Чернігова, в Новоселівці, Киїнці, Новому Білоусі, Деснянці (де тоді було велике скупчення ворожої техніки)… Корегували мінометний вогонь – з прикордонниками, вогонь танка – з Першою танковою Сіверською бригадою. Запускали з бойовими побратимами безпілотники. Допомагали й «Правому сектору». І я бачив, як дійсно героїчно воюють наші бійці! Під час масового обстрілу Киїнки, одного з наших побратимів (позивний «Школа») поранило. Йому видалили селезінку, однак уже за кілька тижнів він повернувся у стрій і продовжував нести службу.

Коли окупанти з літаків здійснили перший жорстокий обстріл Чернігова, ми також допомагали постраждалим, витягували із завалів, надавали першу допомогу. Тоді «Бундес» із «Рижиком» (позивні моїх побратимів) відчайдушно кинулися в напіврозвалений задимлений під’їзд палаючого  будинку на вулиці В’ячеслава Чорновола, аби врятувати мешканців, котрі перебували там під час авіаудару. І коли ненависні загарбники обстріляли мікрорайон «Градецького» касетними боєприпасами, ми буквально робили все можливе й неможливе, щоб підтримати постраждалих мешканців. Хтось загинув, а когось вдалося врятувати.

Коли московити дременули звідси, ми з Першою танковою Сіверською бригадою проводили зачистку сіл: Товстоліс, Малинівка, Стаси… Близько десяти кілометрів пройшов на протезі. А наступного дня їздив в автомобілі…

Відтоді продовжую служити на кордоні Чернігівщини, виконую бойові завдання. До речі, моя дружина увесь час тут, у Чернігові, нікуди не виїздила. І дружини моїх побратимів – також тут, постійно підтримують нас.

– Знаю, Ви досягли визначних спортивних успіхів.

– У 2022 році ми поїхали влітку на міжнародні змагання «Ігри Воїнів» до США. І я там здобув дві золоті медалі (жим штанги лежачи та веслування на тренажері – дистанція 4 хвилини) і «бронзу» (веслування, дистанція – одна хвилина).

А в Іспанії, в Мадриді, ми встановили світовий рекорд серед ветеранів війни. Адже вісім наших ветеранів протягнули чотири вантажівки загальною масою 36,6 тонни на дистанцію 20 метрів за 30 секунд.

Також у Греції, в місті Спарта, взяв участь у чемпіонаті світу з бігу із перешкодами. За три змагальні дні я подолав близько 50 кілометрів. Однак там – гірська, болотяна місцевість, численні водні перешкоди, силові перешкоди (перелізти через стіну, піднятися по канату, перенести мішок). Вся дистанція така! То я там зайняв друге місце. На першому – голландець, а на третьому – британець, відомі, титуловані, досвідчені спортсмени.

Ще був півмарафон у Бельгії, в Брюсселі. Отримав медаль за подолання дистанції.

– І багато всеукраїнських змагань, в яких Ви, зазвичай, перемагаєте.

– Так, – посміхається. – Якщо вже я їду на змагання, то, звісно, прагну перемогти.

– Звісно, що головна Ваша мрія – про нашу Перемогу у великій війні з рашистами. Але маєте особисту мрію на післявоєнне життя?  

– Хочеться ще жити довго і щасливо з коханою дружиною та сином. І мрію започаткувати в Україні власну, дуже цікаву справу, а потім розвивати її. Вірю, що так і буде!

Спілкувався Сергій Дзюба 

Довідка до світлини з дружиною

З дружиною Оленою у м. Батурин Чернігівської області у День Державного Прапора України, 23 серпня 2021 р. Почесне право підняти найбільший Державний Прапор України на Чернігово-Сіверській землі було надане учаснику АТО/ООС, старшому солдату добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення «Чернігів» та окремого загону спеціального призначення «АЗОВ» Владиславу Шатілу. Разом із Владиславом участь у церемонії взяла Мирослава Томилко – донька сержанта 13 окремого мотопіхотного батальйону Івана Томилка, загиблого під час Дебальцевської операції у січні 2015 року у м. Вуглегірську на Донеччині.