Філософія повернення до першоджерел: «Пробачте, люди, що не вас люблю»

Поезія Олександра Олійника — це щира, позбавлена пафосу розмова про головні виміри людського буття. Його вірш «Пробачте, люди, що не вас люблю» з перших рядків занурює читача у стан глибокої саморефлексії та спонукає замислитися над питанням: чим насправді вимірюється справжня любов і що робить людину «живою»?

Ліричний герой розпочинає свій монолог із парадоксального прохання про прощення. Це не зухвалий виклик суспільству, а гірка й водночас твереза чесність людяності. Здатність бачити вади оточуючих «з обох боків, і спереду, і ззаду» поєднується з безжалісним судом над самим собою. Саме ця самокритичність знімає з поета будь-які звинувачення в зверхності чи мізантропії. Його «не вас люблю» — це відмова від фальшивої, декларативної любові до абстрактного людства, яка часто приховує байдужість до конкретного життя.

Шукаючи опору, герой звертає свій погляд до природи. Його любов адресована «братам і сестрам меншим» — птахам, рікам, горам, житу, древам і травам. Поет вибудовує пантеїстичну картину світу, де кожна жива істота та елемент пейзажу мають абсолютну цінність. Крилаті стають першими у цій ієрархії, адже вони символізують духовний порив і свободу, якої так бракує побутовому виміру людського існування.

Третя строфа вносить елемент витонченого поетичного гумору та сатири. Контраст між поетичним сприйняттям світу («люблю я древо і люблю траву») та прагматично-побутовим орієнтиром («головніше сало») оголює конфлікт між духовним і матеріальним. Автор із самоіронією констатує: якщо критерієм повноцінного життя вважати виключно матеріальні блага, то його духовна прихильність до природи робить його «неживим» для суто побутового загалу.

Фінал вірша розставляє все на свої місця й знімає удаване протиставлення. Молитва за «багатолюбство» — це визнання неподільності світу. Поет підходить до найголовнішого усвідомлення: любов до природи не заперечує любові до людей, а доповнює її.

Фінальний акорд розкриває внутрішній драматизм ліричного героя:

«Без рік, і гір, і птахів, і трави…

Та й без людей також я неживий…»

Ця дворядкова смислова крапка об’єднує увесь всесвіт. Людина не може існувати без природи, адже втрачає духовну основу, але й відірвано від людського загалу вона приречена на самотність.

Вірш Олександра Олійника — це глибока й лаконічна притча про цілісність буття. Написаний простою, прозорою мовою, він демонструє майстерне володіння ритмом і римою, а головне — залишає після прочитання відчуття світлої гармонії та потреби переосмислити власні пріоритети.

Сергій Вітер

***

Пробачте, люди, що не вас люблю!

Я сам із вас і знаю ваші вади —

З обох боків, і спереду, і ззаду.

Та й звик себе судити без жалю,

Отож не вас, о рідні, я люблю.

А без любові, кажуть, не прожити.

І я несу братам і сестрам меншим

Свою любов. Крилатим — щонайперше .

А ще люблю я ріки, гори, жито,

Бо без любові як на світі жити?

Люблю я древо і люблю траву.

Вважає дехто, що цього замало,

А інші кажуть: головніше сало.

Якщо те правда, я і не живу,

Хоча люблю і древо, і траву.

Але ж поки що начебто живий.

Хоча й грішу багатолюбством. Боже,

Молюсь, аби простив, бо я не можу

Без рік, і гір, і птахів, і трави…

Та й без людей також я неживий…

Олександр Олійник