Боєць втратив селезінку, а суддя засудив його на «реальні» три роки

Ніжинський суддя Володимир Олійник показово покарав призовника реальним строком позбавлення волі, проігнорувавши думку прокурора.

Мова про реальний строк, а не умовний. Такий вирок на початку жовтня Ніжинський міськрайонний суд виніс атовцю, переселенцю з Маріуполя — 32-річному Данилові Дорошенку. У травні минулого року він разом із сім’єю перебрався в Галицю Лоcинівської громади, що на Ніжинщині. Щоб прогодувати сім’ю, вирішив влаштуватися двірником при старостаті. Збираючи для цього необхідні документи, поїхав у військкомат забрати відновлений військовий квиток (старий був втрачений у Маріуполі), а йому там спробували вручити бойову повістку. «Брати її я відмовився, бо у зв’язку з травмою мене обіцяли залишити при військкоматі. Та замість цього вирішили направити на передову, — пояснює Данило. — У мене в ключиці пластина. Її встановили після поранення, якого я зазнав під час виїзду з Маріуполя. І досі непокоять болі. Так би я вже давно був із побратимами на передовій».

– У наше село Данило з дружиною Лесею і 10-річною дочкою Дашею приїхали, бо було де оселитися. Леся звідси родом, тут у неї зостався будинок покійної матері, — розказує староста Галицького старостинського округу Галина Микитченко.

— Родині, звісно ж, непросто: приїхали в запущену хату, голі-босі, грошей обмаль, дитину треба було зібрати в школу. Та вони помалу привели дім у порядок, завели курей, посадили город. Данило роботящий, хазяйновитий. Цієї весни сам попросився до нас на роботу двірником. Щоб було на що утримувати сім’ю. Коли прийшов, я зразу сказала, що в нас усе офіційно — через військкомат. Він відповів: «Так. я розумію. У мене все в порядку». А як так сталося, що йому дали три роки тюрми, навіть не знаю. Він весь час був на виду, ніде не ховався. Повністю проукраїнський. Коли ховали двох полеглих бійців із нашого села, Данило допомагав із похоронами. Та й сам він свого часу воював.

Із 2015 до 2019 року Дорошенко служив за контрактом у маріупольському радіотехнічному батальйоні 164-ї бригади ППО. І не раз брав участь в АТО, як звичайний стрілець. На фронті зазнав двох поранень (у 2016-му мав черепно-мозкову травму, у 2018-му внаслідок обстрілу втратив селезінку).

– Бачила Данила після суду, він у пригніченому стані. Леся теж переживає. — продовжує Галина Миколаївна, — бо якщо чоловіка посадять, то вони з дитиною залишаться самі, без підтримки. Рідних у селі в них немає.

Подружжя Дорошенків погодилося прокоментувати ситуацію, що склалася.

– Ми вже підписали договір з адвокатом, подаватимемо апеляцію. Тільки ще не знаємо, чим будемо з ним розрахову­ватися, бо грошей у нас обмаль. Позичаємо в кого тільки можна і все одно не певні, чи вистачить, — зітхає Леся.

— Якби знайшлась людина, яка може нам допомогти, ми були б безмежно вдячні. Не хочу, щоб чоловіка посадили. Хіба він щось украв чи когось убив? Одне ді­ло, якби він просто не хотів би іти на війну, але ж Даня не може, бо не дозволяє здоров’я.

— Давайте я розповім про все по і порядку, — пропонує Данило. — 28 березня 2022-го ми насилу вирвалися з Маріуполя. Коли виїжджали, був обстріл і нашу автівку відкинуло вибуховою хвилею. Я зазнав перелому клю­чиці удвох місцях. Дружина з дочкою, на щастя, не постраждали. Спершу ми приїхали до знайомих на Хмельниччину. Там мене прооперували, поставили титанову пластину (їі й досі не зняли, бо в нас немає грошей на операцію, та й при фізичних навантаженнях іще дошкуляють болі). У Галицю ми перебралися 15 травня минулого року. І невдовзі я сам, нікого не чекаючи, поїхав у ніжинський військомат. Там пояснив, що згоріли моє посвідчення учасника бойових дій і мій військовий квиток. По­просив відновити документи, щоб мене могли поставній на облік. Розповів також, що ще в Маріуполі хотів долучитися до оборонців, але в ТрО і Нацгвардїі вже, роздали зброю добровольцям і мені їі не вистачило. Звісно ж згадав і про по­ранення, якого зазнав при виїзді з міста.

Наголосив, що через травму ключиці не можу нести службу на передку. То­ді мені запропонували посаду в роті охорони при ТЦК та СП. І направили на військово-лікарську комісію. Я пройшов її, мене визнали придатним. Оскаржувати рішення я не став, бо розраховував, що служитиму при військкоматі. Але ста­лося не так, як гадалося.

У вересні ста­роста вперше принесла мені повістку. Я від неї відмовився, бо мої військово-об­лікові документи ще навіть не були відновлені. У грудні староста телефоном повідомила, що мені знову прийшла по­вістка. Я пішов у старостат, сфотографу­вав її, але не брав. Бо вже розумів, що мене «кинули» і служба при військкоматі мені не світить. А на передовій я просто не витягну.

Коли навесні цього року мені знадобився військовий квиток, щоб вла­штуватися на роботу, я поїхав у військко­мат. Було це 31 березня. Втім замість квитка мені хотіли вручити бойову по­вістку. Причому з грубим порушенням закону. Бо вписали мої пані в порожній бланк з уже поставленою печаткою і підписом. Про обіцянку залишити мене при військкоматі ніхто й слухати не хотів. Як і про мою травму. Тож я наполіг і в при­сутності трьох працівників військкомату був складений акт відмови. Потім полі­ція порушила кримінальне проваджен­ня.

Мене компетентні люди запевнили, що, скоріше за все, буде умовне покарання, тож адвоката я не наймав. Та й грошей на нього не було.

Данила судили за ст. 336 ККУ (ухи­лення від призову на військову службу під час мобілізації). Санкція передба­чає від 3 до 5 років позбавлення волі. На практиці майже завжди дають умов­ні строки. Але не в цьому випадку.

На су­довому засіданні Данило визнав свою вину, каявся і просив його суворо не карати. Прокурор висловився за умовне покарання. У зачитаній доповіді, яку підготував Центр пробації, теж зазнача­лося про можливість виправлення без ізоляції від суспільства.

Втім суддя Олійник Володимир Петрович вирішив інакше. У вироку ска­зано: “Обвинувачений за­значив про своє щире каяття, яке оцінюється судом як таке, що носить фор­мальний характер, оскіль­ки щире каяття означає, що особа визнає свою вину, дає правдиві показання, жалкує про вчинене, бажає виправити ситуацію, демонструє готовність понести заслу­жене покарання. При цьо­му з моменту вчинення ін­кримінованого злочину до розгляду провадження су­дом, тобто протягом тривалого часу, Данило Дорошенко не зробив жодної спроби з’явитися до TЦК для про­ходження військової служ­би. Також обвинуваченим не були подані докази щодо свого хворобливого стану чи оспорювання висновку військово-лікарської комісії.
За цих обставин суд дійшов висновку про необхідність призначення йому покарання у вигляді позбавлен­ня волі в межах мінімаль­ної санкції статті. Підстав для застосування положень ст. 69 і ст. 75 ККУ (вони сто­суються іспитового строку, а також призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. — Авт.) не встановлено, оскільки це покарання є справедли­вим та виваженим захо­дом примусу, що забезпе­чить виправлення обвинува­ченого і буде ефективним в аспекті превенції вчинення ним чи іншими особами аналогічних злочинів».

І Данилові присудили 3 роки колонії. Та вирок іще не набрав законної сили. Попереду — апеляція.

– Адвокат вивчив мою справу і сказав, що в ній ба­гато порушень як з боку су­ду, так і з боку військкома­ту, — говорить Данило. — Є шанс, що вирок скасують або принаймні замінять покарання на умовне. Будемо сподіватися.

Юрій Нікітін

Джерело