Мазепа, Батурин і Полтава: поема з Лондона, яка відроджує Україну

Між попелом Батурина і громом Полтави народилося слово вигнанця — Івана Деснянського, що перетворив тугу за Батьківщиною на пісню про її вічне відродження.

Науковий колектив заповідника «Гетьманська столиця» продовжує відкривати і досліджувати незнані широкому загалу імена і твори, у тому числі серед письменників і поетів української діаспори. Один з таких невтомних патріотів-літераторів, який не забував про Україну (і Чернігівщину!), перебуваючи у Великій Британії – Іван Сапун (?–1956), літературне псевдо – Деснянський. Народився він в місті Карлівка на Полтавщині, навчався в Учительському інституті в Полтаві, працював учителем у Путивлі, а станом на 1941 р. – у Нільській школі на Полтавщині. Під час Другої світової війни емігрував за кордон, де врешті і реалізував свій письменницький, головно поетичний, талант. Опинившись в Лондоні, Іван Деснянський гостро відчував тугу за Батьківщиною та біль через втрату Україною незалежності. Головним натхненням для написання поеми стало бажання відродити пам’ять про козацьку державу та протидіяти радянським і російським імперським міфам, які таврували Івана Мазепу як «зрадника». Тому і писав І. Деснянський переважно патріотичні та історичні твори, присвячені козацькій добі.

Найбільше цікавості викликає його поема-трагедія «Мазепа, Батурин і Полтава», написана у повоєнні роки. За життя автор встиг опублікувати першу, неповну версію поеми, яка увійшла до його збірки «Українські історичні баляди» (Ukrainian historical ballads: Mazepa, Charles XII and others, 1956). Закінчену поему-трагедію «Мазепа, Батурин і Полтава» на 96 сторінок було видано посмертно в Лондоні у 1957 р. Книга вийшла українською та англійською мовами у друкарні Mono Press Co. «накладом автора» – тобто за кошти, які письменник заповів для видання, а також за підтримки української еміграційної спільноти у Лондоні.

Поет спирався на історичні хроніки Північної війни, фіксуючи ключові етапи трагедії 1708–1709 рр.: від повстання Мазепи до Батуринської різанини та Полтавської битви. Твір складається з Інтродукції, Прологу, Епілогу та окремих тематичних частин: «Мазепа», «Кочубей», «Батурин», «Карло XII-й», «Король Шведський на Україні» та «Полтава» (Баталія). На сторінках книги автор навіть полемізував із Байроном. У розділі «Мазепа (Козак)» Деснянський виправляв історичну помилку британського класика про «прив’язаного до коня Мазепу», описуючи повернення майбутнього гетьмана на Лівобережжя як вільний і свідомий крок. Письменник свідомо відмовився від надмірно романтизованого, суто «любовного» образу Мазепи, який домінував у західноєвропейській літературі. Деснянський прагнув показати Мазепу передусім як державника, патріота й трагічного лицаря України, шведського короля Карла XII – як союзника, а російського царя петра I – як головного жорстокого ворога українського народу. І звичайно, образ гетьманської столиці Батурина постійно присутній у творі – як останній форпост державницької української ідеї. Автор присвятив Батурину навіть цілий розділ, з акцентом на трагедії знищення столичного міста:

Батурин у вогні палав,

Дим сходив в далині просторій,

Кат лютивсь і мечем долав

Батурин, що заклав Баторій.

Попри все, авторський посил сповнений невиправного оптимізму:

Встає Вкраїна в хуторах,

В садах Батурин, мов перлина,

Річ незабутню не стира,

Прозора далечінь орлина.

Як пророцтво і водночас заклик до дії звучать для нас, сьогоднішніх ідейних нащадків гетьмана Мазепи, слова Івана Деснянського:

Встане Вкраїна закута,

Встане напевно у чині,

Зірве Московськії пута,

Не панувати причині!

Отже, серед поетичного дискурсу авторів другої половини ХХ ст. яскравою зіркою і власним баченням вирізняється представник української еміграції, рупор нашої української правди і сумління – Іван Сакун (Деснянський).

Наталія Сердюк

молодша наукова співробітниця Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»