Мені не треба навіть тіло – хоча б душею обійми
Сокровенне. «Пробач, що досі я кохаю…»
Поетеса Karolina Ekarollo (Марина Анатоліївна Чернявська) навчається в інституті історії, етнології та правознавства імені О. М. Лазаревського – на шостому курсі магістратури.
Лінії мого серця
Колись я на долоні прочитала,
Що покохаю двох чоловіків…
Хоч достеменно, чесно, і не знала:
Ну, як так жити – мов між двох вогнів?
Дивлюсь на руку – лінії сплелися:
Такі глибокі, через все життя;
І жодна іншій не вступає «лісу»,
Йдуть від початку – разом, до кінця…
Переплітаються і ділять навпіл серце!
Однак щемить це дивне відчуття.
Чи, замість істини, – лише пусте відерце?
Чи проживу і дам комусь життя?!
Візьми мою долоню в дужі руки,
Поглянь у вічі: чи душа – близька?
А якщо ні, то нагадай розлуку,
Карбує лінії ці не моя рука…
Життєва лінія мені знов нагадає,
Що час біжить, спішить, – не до забав…
Раз перервалася – для пекла, раю?
Та ти був поруч і піти не дав!..
Прошу: пробач, що досі я кохаю,
Ніяк не можу почуття спинить;
Вони – мої, бо інших я не маю,
Немов жар-птиця, невловима мить!
Кому молитись і кого просити,
Щоб розв’язати невигойний біль?
Не існувати – хочу палко жити,
Любити, попри ліній заметіль!..
Я брала ніж до рук і вирізала
Одну-одненьку долю, щоб собі –
Із двох лишити… Та кого – не знала!
І просиналася від тої ворожби…
То як же бути, відшукати щастя?
Зробити вибір – мов між двох життів?!
Я – щира і правдива, лиш напасті –
Неначе річка, вийшли з берегів…
Давно кохаю
А я давно її кохаю,
Ще, мабуть, з школи чи… вірша;
Вже точно і не пригадаю,
Але болить моя душа!
Мені сто років буде снитись
Її краса! Як ми удвох…
І можуть сльози тільки литись,
Чому не з нею я? Тривог
Пройшли роки… А я кохаю!
Буває, бачу: з мосту йде.
На неї схожу я шукаю,
Але такої – більш ніде!..
Не зустрічався – так, як вмію…
І навіть не поцілував!
Та в серці лиш її лелію,
Ані на мить не забував…
Така чарівна, ставна, гарна,
Неначе з іншого життя!
А я існую, мов примара,
І у душі – лиш каяття.
Чому я не послав до біса,
Тоді усіх, хто заважав?
Тепер між нами – лиш завіса,
Яку я сам колись чіпляв…
Ішли роки, закінчив школу,
А згодом – університет.
А ти, зваблива, йдеш додому,
Тепер ця сповідь – лиш памфлет…
Тебе кохатиму я завжди,
Ти – моя музика душі!
Про все тепер ти вже і знаєш…
Прошу: пиши мені… вірші!
Знайди у суєті квапливій
Хоч трішки часу, підожди…
Лиш обійми мене, й щасливим
На мить я стану, назавжди?!
Мені не треба навіть тіло –
Хоча б душею обійми.
І я літатиму уміло,
Ти – диво-крила до мети!
Твоїм найкращим другом стану,
Лише б тебе більш не згубити.
В душі моїй і серці – рана,
З тобою хочу я прожити!
Чернігів – місто легенд
В моїх руках – немов клубок подій,
Минулого віки переплітаються.
Могутня Русь, Чернігів дорогий…
Які літа? Все тільки починається!
Напише друг листівочку мені –
Приїде милуватись Придесенням.
Тут, наче берег світу, – на Десні,
Скарби прадавні і мечі червлені!
Тут, на Валу чудове створить фото, –
У галереї золотих віків;
Яка краса – фонтану срібні води,
Що, мов портал, відкриє чари днів!..
Духмяна кава так смакує в парку,
І поєднає, може, дивних нас…
Чернігів наче помолодша зранку,
Хоч, як завжди, він – мудрий водночас!
Цей краєвид для мене з жодним містом
Не порівняти, й все це – назавжди, –
Історія, що набуває змісту, –
Досліджую твої святі сліди.
Цвіт нареченої і золотаве листя,
Небесний сніг, і в інеї – гілки…
Так затишно отут, в моєму місті,
Що зігріває душу на віки!
Karolina Ekarollo (Марина Чернявська).
На першому фото: авторка
