Дібрівне в огні: від невідомої кулеметниці до зради «братнього» народу
Випалені двори, примусові роботи та героїчні танкові бої — Друга світова війна залишила глибокий слід на карті Дібрівного. Згадуємо історію рідного краю через розповіді свідків, аби вкотре усвідомити: ми вистояли тоді, вистоїмо і зараз.
8 травня Україна вшанувала День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні — день тиші, скорботи й глибокого осмислення ціни миру. Це не лише сторінка світової історії, а й особиста трагедія тисяч родин, зокрема й на Городнянщині. Тут війна залишила по собі зруйновані долі, спалені села й імена, викарбувані в пам’яті поколінь. Сьогодні ми звернемося до подій тих років, аби згадати, як Друга світова війна торкнулася рідного краю та якою ціною виборювався мир. В реаліях нової війни з не менш терористичною країною, ця тема наразі є найбільш актуальною.
НА ОСНОВІ СПОГАДІВ ЖИТЕЛЬКИ ДІБРІВНОГО ЄЛИЗАВЕТИ ПЕТРІВНИ КУПРІЄНКО, 1916 Р.Н., ІНШИХ СВІДКІВ ВОЄННОГО ЛИХОЛІТТЯ ТА ДАНИХ З ДЖЕРЕЛ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
«Про війну дізналася коли працювала на шляхових роботах в Чернігівському районі. У селі Пльохов (Малейки) наказали возити пісок, камінь і будувати майданчик для літаків. А через час наказали копати глибокі окопи. День і ніч йшли великі колони чоловіків (які ще не були у формі) і багато було молоденьких дівчат, говорили, що то будуть медсестри. Повернувшись додому, ми у сусідів викопали великий окоп, куди сподівалися сховатися від німців. В селі не всі хотіли йти до Червоної Армії, деякі ховалися по чужих хлівах і в окопах. А один солдат (не з нашого села) умисно відстав від своїх. Його місцеві переодягли в цивільний одяг і теж ховали по хлівах»
Евакуації людей в селі не було. А колгоспних корів і свиней вигнали за село і кинули. Череди розбрелися, корів і свиней розхапали люди навколишніх сіл і ховали в лісах. Під час початку війни навколо Дібрівного було споруджено окопи та застави. Населення енергійно допомагало в цьому військовим. Крім того, воно постачало армію продуктами та фуражем.
Великого бою з німецькими загарбниками в Дібрівному не було, бо основні сили німців пройшли стороною. Але на околиці села 28 серпня 1941 р. зав’язався нерівний бій.
Невідома дівчина у військовій формі засіла з кулеметом «Максим» в скирті соломи і нищівним вогнем зустріла німців. Вона знищила 35 німецьких солдатів та офіцерів. Але героїня загинула, так і залишившись невідомою. Через три дні німці пішли з села, жителі Дібрівного поховали сміливу дівчину.
«Коли прийшли німці, радянських військових тут уже не було, а люди здебільшого сиділи по хатах, та деякі в окопах ще довго. Коли ми повернулись у свій двір, то вже німці були у нашій хаті. Харчі, які були в хаті, німці забрали і готували собі їжу. А в сусідів застрелили прямо в хліві порося і хотіли його там смалити, так господарі впали перед ними на коліна і вблагали не робити цього в хліві. Німці послухали і винесли порося у двір.
Переслідування були. Забрали одну місцеву жительку і її більше ніхто не бачив. Людей видавали староста і його помічники. Люди в нову адміністрацію самі напросилися, ніхто з місцевих жителів їх не вибирав. Вони відправляли до Германії молодь. Мене теж хотіли відправити до Германії тричі. Перший раз мені порадили натерти під рукою до крові, що я і зробила. І на комісії мене забракували. Другий раз приходив староста, так мій брат його «замогоричив», а мати впросила мене не відправляти. Третій раз хтось матір попередив і вона сховала мене під піч. І я кілька днів там жила. Староста з помічником приходили тричі, але мене не знайшли. Їм підкорялися і їх боялися…»
Під час окупації німці забирали у колгоспників худобу, знищили колгоспну пасіку, спалили 20 дворів, дві комори, контору. Двічі підпалювали школу, але жителі села врятували приміщення. З Дібрівного в Німеччину було вигнано 30 юнаків та дівчат.
У селі були німці і мадяри. Дорослі люди старалися не попадати їм на очі, а дітям німці інколи давали цукерки. Щоб мати що їсти, люди землю копали лопатами, орали собою і вирощували картоплю. Німці давали землю своїм прислужникам. Один такий приїхав у Дібрівне і роз’їжджав на бричці, запряженій кіньми. Хто він був – невідомо.
Люди від німців ховали корів, тому дехто всю окупацію просидів з коровою в лісі. Ще до приходу німців люди закопували в землю речі і продукти. В кого німці не знайшли, то збереглося. Староста наказував носити німцям продукти. На примусові роботи різного виду людей теж виганяв староста. З сірниками і сіллю було дуже скрутно. Про цукор і не мріяв ніхто. Обміну продуктів в селі не було. У Дібрівне ніхто не приходив міняти. А щодо солі.. В клунях (колгоспних), на городах була якась речовина, біла, схожа на добриво. Була ще радянських довоєнних часів. Її брали, розводили водою і довго кип’ятили в чавунках, зверху, разом з водою збігало, а тим, що залишалось, і солили їжу. А от самогон варили люди і у війну.
З одежі носили саморобний полотняний одяг. Ткали і пряли. Спідниці фарбували у дубову кору.
«Церкви у нас не було. Вона згоріла від удару блискавки ще до війни. Із свят у війну не відзначали нічого, пісні не співали, було не до них. Справляли тільки поминки. Під час окупаціїї діти у школі не вчилися, тому що німці там зробили стайню для коней»
А коли німці відступали, то підпалили колгоспні клуні і дві хати в центрі села. Була велика пожежа.
Пологів в той час було зовсім мало. Жінки народжували вдома самі. Було, народжували і від німців. Це переважно жінки, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини. Таких жінок в селі недолюблювали, але до їхніх «німецьких» дітей ставилися нормально.
Коли радянські війська увійшли в село, звідусіль чулися сильні крики: «Ура!» Були дуже раді визволителям. Вони в селі були недовго. Поховали полеглих і пішли далі.
ТОДІ РОСІЯНИ Й УКРАЇНЦІ БИЛИСЯ ПЛІЧ О ПЛІЧ ПРОТИ СПІЛЬНОГО ВОРОГА
Дібрівне німці залишили 21 вересня 1943 року. 22 вересня 1943 року відбувся бій на межі Смичина і Старої Рудні. Виняткову мужність і героїзм виявляв командир полку Віктор Степанович Марков, уродженець Свердловської області. Екіпаж Маркова знищив три ворожі бронетранспортери, чотири міномети, п’ять станкових кулеметів, до 60 солдатів та офіцерів ворога.
Але героїчний танк був підбитий ворожим снарядом, гітлерівці забрались на нього і підпалили бензобаки. Лейтенант Марков героїчно загинув. Йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу посмертно. Екіпаж танку похований в Дібрівному, у братській могилі. Донедавна прізвище Віктора Маркова носила нинішня вулиця Чернігівська у селі.
Наприкінці 60-их років минулого століття між Дібрівненською школою та школою № 22 міста Серова Свердловської області, в якій навчався Віктор Марков, було налагоджено зв’язок. Спочатку це була переписка, а потім обмін делегаціями. Першими приїжджали росіяни. Учні обох шкіл разом посадили сад Дружби. Серед гостей була і рідна сестра Маркова. А у 1972 році делегація Дібрівненської школи зробила візит у місто, де народився той, хто віддав життя за визволення українського села.
350 односельців з Дібрівного пішли на фронт боротися з загарбниками. З них 138 загинуло. 212 учасників Великої Вітчизняної війни повернулись в рідне село живими. Майже в кожного з них прикрашали груди бойові нагороди. У С.Борсука, Д.Сороки, Г.Гончар, П.Чугая сяяли ордени «Червоної Зірки», а у І.Малофія – ордени «Червоної Зірки» та «Слави». Вони були частими гостями в Дібрівненській школі на вечорах-зустрічах ветеранів війни, на урочистих лінійках, класних годинах.
Також в Дібрівному було розстріляно вісім цивільних жителів, серед них: Малофей Тетяна Дмитрівна – колгоспниця з «Перемоги», Маклюк Григорій Дмитрович (його рід діяльності не позначений), а також голова колгоспу «Перемога» Бачурин Корній Васильович. Всіх їх розстріляли 12.08.1942 у Чернігівській тюрмі. А 14.09.1942 року нелюди розстріляли ще п’ятьох людей з Дібрівного: лісника Тупика Тимофія Степановича, двох колгоспників – Редька Івана Леоновича і Меховського Мойсея Степановича та рахівника того ж колгоспу Сороку Феодосія Мойсейовича і Редька Дмитра Леоновича.
Ветерани села, вдови загиблих односельців знаходилися під повсякденною опікою учнів школи, сільської ради, СТОВ «Добробут». Після закінчення війни для трудового люду села настали мирні, але непрості трудові будні. Було відновлено колгосп, побудовано добротні тваринницькі ферми, контору колгоспу, магазин, клуб, школу, медпункт, млин, баню та інші громадські побудови, розширено приміщення школи. Місцевий колгосп дякуючи збільшенню виробництва сільськогосподарської продукції став заможним господарством.
І ніхто ні тоді, ні навіть нещодавно навіть подумати не міг, що настане час, коли той, хто у запеклій боротьбі проти гітлерівського фашизму стояв поруч пліч о пліч, зрадить і підступно вдарить у спину, перетворившись на лютого ворога, який має за мету знищити український народ. І тепер у нашій свідомості міцно переплелися пам’ять та вдячність про ту, минулу війну, і біль та ненависть, породжені нинішньою. Але історія – напрочуд цікава наука. Не тільки тим, що відкриває перед нами завісу минулого. А й тим, що ми самі її творимо щоденно.
Роман Пархоменко,
учень Смичинського ліцею
Новини Городнянщини
Теги: #Городня, #війна, #Друга_світова_ війна, #росія, #Німеччина, #рф, #Україна, #російсько-українська_війна
