Українська Ксена: наймолодша кулеметниця, яка стала командиркою взводу
На початку широкомасштабної війни Оксані було дев’ятнадцять років і вона без жодних вагань стала на захист держави. Спочатку в добровольчому формуванні, а невдовзі в ЗСУ – дівчина приєдналася до 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців. «Ксена» була єдиною жінкою у своєму кулеметному взводі.
«Я готова вмерти за Україну, але я хочу жити за Україну», – каже 21-річна Оксана Рубаняк на псевдо «Ксена». Цей позивний їй дали побратими, які добре пам’ятають популярний американський серіал «Ксена: принцеса-воїн». Не дивно, адже дівчина нагадує головну героїню своєю витримкою та характером. Проте наша сучасниця пішла набагато далі. Вона не лише воює за свою країну, а й пише вірші з окопів, які є свідками фронтових подій.
За понад два роки вона виконувала бойові завдання на Вугледарській ТЕС, у Зайцевому, а також – на Бахмутському, Мар’їнському і Харківському напрямках.
Нині «Ксена» – командирка взводу ЗСУ, яка має відзнаки й медалі, зокрема, й президентські. А зовсім нещодавно захисницю нагородили почесним нагрудним знаком головнокомандувача Збройних сил України «Золотий Хрест».
«Я сприймаю армію, як тимчасовий період у житті, – зізнається Оксана. – Тому для мене не важливі ні посада, ні звання, ні медальки… Я лише виборюю майбутнє для України».
«Кулемет сам мене обрав. Він не запитував скільки мені років»
Дівчина з невеликого гірського села завжди мала активну громадянську позицію та чітко розділяла особисті кордони.
«Я гуцулка – з Верховинського району, села Грамотне. Дуже далеке, дуже гірське. Моє патріотичне виховання – це симбіоз: родина, школа, суспільство».
На початку повномасштабної війни Оксана працювала в Івано-Франківській міській раді у департаменті молодіжної політики та спорту, одразу вступила до лав добровольчого формування Івано-Франківської територіальної громади, а згодом – до Збройних сил України.
«Я вчилася і працювала у Франківську. 24 лютого після ранкового обстрілу подзвонила своєму колезі, який потім став командиром нашого взводу. Він тоді був радником міського голови з питань безпеки й правопорядку. Запитала, чи потрібна допомога. Він відповів, що так. Ми зібралися в центрі міста. Це були здебільшого військові й ветерани АТО. Спочатку організувалися як ТРО, а потім побачили, що у Франківську все тихо і вирішили йти служити до Сил оборони.
На загальних зборах обговорили, що хочемо служити разом. Почали шукати місце у ЗСУ. Тоді якраз формувався окремий підрозділ у 72-ій бригаді – саме туди ми й поїхали».
Оксані пропонували медичну службу, роботу у штабі з документами, але позиція 19-річної гуцулки була непохитною.
«Увесь час кажу, що кулемет сам мене обрав. Він не запитував скільки мені років, – посміхається співбесідниця. – За час роботи у добровольчому формуванні ми здружилися з хлопцями й хотіли служити разом, тож поїхали у Білу Церкву – саме там було місце дислокації 72-ї бригади. Взвод, куди нас усіх гуртом могли взяти, виявився кулеметним. Подаю документи, а кадровик запитує: «Вас куди – в медичну службу чи до нас у штаб?» – «Ні, – кажу, – я зі своїми хлопцями». І всі так на мене: «Ти що, це ж кулеметники!»
«Доводила командирові, що можу виконувати завдання на рівні з побратимами»
Дівчина не приховує, що на початку її, як бійчиню, не сприймали чоловіки. Постійно треба було доводити, що не дивлячись на те, що вона – невеликого зросту і тендітної статури, може і хоче захищати країну зі зброєю в руках на рівні з побратимами.
«Чоловіка сприймають захисником одразу, а жінці треба довести, що вона може. Постійно випрошувати йти на бойові позиції, постійно сперечатися з командуванням, як у моєму випадку, щоб бути на рівні з усіма».
З червня 2022 року, перебуваючи на одному з найгарячіших напрямків бойових дій – Вугледарській ТЕС, військова виконувала задачі кулеметника.
«Важко було більше з морального погляду – доказувати людям, що ти можеш, як вони. Не хочу нікого образити, але буває приходять чоловіки, які навіть не розуміють, як той кулемет збирати й розбирати, як поводитися зі зброєю. Ба більше, він геть не хоче виїжджати на бойові. То чим я від нього гірша? Тим, що хочу захищати країну і всьому навчитися для належного захисту?
У моменти несприйняття я не дозволяла собі показувати слабкість. Я сперечалася з командиром. Домовлялася з головним сержантом взводу, щоб разом із хлопцями потрапити на позиції. З часом всі змирилися, що я стоятиму на своєму і почали до мене ставитися належним чином, як до військовослужбовця, а не як до жінки».
Принциповість і наполегливість – риси, які притаманні Оксані з дитинства. Коли дівчина досягла повноліття, чинила лише так, як вважала за потрібне, не дослуховувалася порад і настанов навіть найрідніших людей.
«Я дуже ціную свої особисті межі. Я знаю, що для мене – добре, що погано. Я не дозволяю втручатися у своє життя. Нікому. Про те, що я в ЗСУ, батьки дізналися, коли я була на Донеччині».
«Чоловіки думають, що за жінку доведеться виконувати її роботу на війні»
Наразі «Ксена» володіє багатьма видами стрілецької зброї. Є серед неї й улюблений кулемет – американський Browning.
«Нашою основною зброєю у кулеметному взводі були кулемети. Це “покемони”, ДШК, “браунінги”. Також гранатомети – РПГ, “чешки” та інші. Найбільше припав до душі “браунінг” – він легкий у керуванні, зазвичай без клинів працює, – пояснює дівчина. – За “браунінгом” або ДШК, як правило, працює кілька людей. У кулеметний розрахунок входять стрілець, навідник та номер обслуги.
Але випадки на полі бою бувають різні, тому кожен уміє заряджати, стріляти, й кожен з нас може користуватися супутніми видами зброї – гранатометами, автоматами. Оскільки ми батальйон, який стояв на обороні, нам було значно легше, аніж штурмовикам. Звісно, що я б кулемет не підняла і не пішла на штурм, тому що “браунінг”, наприклад, важить близько 60 кілограмів, ДШК – дещо менше. Але ця вага все одно більша за мою».
Оксана, хоч і тендітна, але ніколи не давала собі спуску. Навіть не дозволяла побратимам допомагати в тих випадках, де треба було застосовувати фізичну силу.
«Дозволити якусь допомогу – це показати свою слабкість. Це було б неправильно з мого боку, бо ж сама вирішила воювати з чоловіками на рівних. З часом хлопці звикли. Побачили, що я не боюся мишей, бруду і не віддаю їм свою роботу. Будемо відверті, чоловіки думають, що за жінку доведеться виконувати її роботу на війні. Я одразу розставила крапки над «і». Я справлюся і зі зброєю, і з окопами. Війна – це був мій свідомий вибір».
«Якщо зараз не підуть воювати ті, хто ухиляється, прийде час і доведеться воювати їхнім дітям»
На думку військової, сьогодні всі українці мають готуватися до того, що доведеться воювати. Позитивно «Ксена» ставиться і до мобілізації жінок.
«Повірте, в армії вистачить спеціальностей для всіх. Скільки яскравих прикладів бойових дівчат я знаю, і щиро захоплююся ними! Якщо говорити про жіночу мобілізацію, то навіть ті дівчата, які фізично слабші й не можуть підняти щось важке, можуть бути залучені на посадах, де не потрібна фізична сила. Це, до прикладу, та ж робота з документами, штаб, стройова, діловод у кожній роті… Цих посад – насправді багато. Той самий пілот дрона, оператор…
До того ж наша війна тепер переходить на рівень технологічної, де буде здебільшого залучені техніка, дрони, аніж люди. Звісно, ми не обійдемося без піхоти, стрільців, кулеметників, механіків… Але в ЗСУ потрібно багато різних фахівців, не лише піхота і штурмовики, як багато зараз думають. Наприклад, оператори БпЛА у великій кількості потрібні нашому війську. Адже дрони – це окремий рід військ, і вони надзвичайно ефективні наразі».
Оксана наголошує, що Україні треба грамотна мобілізація. І думка, яка побутує серед багатьох, що від їхньої присутності, або відсутності нічого кардинально не поміняється, є хибною.
«Якщо кожен так буде думати, то ми країну не збережемо. А це якраз війна за існування країни, як держави. А не просто війна за територію. Скажу, що серед моїх знайомих військових, понад 90 відсотків не хочуть бути військовими. І не лише через саму систему ЗСУ. Вони бачать себе реалізованими у цивільному секторі. Однак вони не розуміють, як по іншому зараз чинити, якщо не захищати Україну. Бо кожен із них бачив, що робить окупант з цивільним населенням, зокрема на лінії зіткнення.
Тож, якщо зараз не підуть воювати ті, хто ухиляється від армії, прийде час і доведеться воювати їхнім дітям. Я не бачу іншого розвитку подій наразі, я не бачу себе у цивільному секторі настільки доцільно, як у військовому», – акцентувала захисниця.
«Дуже багато гарних людей забрала у мене війна, але так само багато і подарувала»
Зі слів Оксани Рубаняк, саме війна відкриває всі маски й показує людей такими, якими вони є.
«На війні ти бачиш людину з усіма її неідеальностями, мінусами й плюсами. Дуже багато «гнилих» людей відкрила війна. Це коли ти спостерігаєш, як людина себе поводить і якою вона намагалася себе показати до цього. А потім все стає на свої місця.
Ще руки опускаються, коли спостерігаєш розбрат усередині країни. Тоді ти думаєш, задля кого я стою? Особливо на військових негативно впливають корупційні скандали. Бо ти там на фронті, під постійними обстрілами, тобі не вистачає ні дронів, ні машин… А люди розкрадають державу.
Так само дуже багато гарних людей я зустріла саме на війні. Важливо розуміти, що війна це такий собі каталізатор людей і яскраве вираження їхніх справжніх рис».
Як 21-річна «Ксена» керує взводом чоловіків
На початку 2024 року Оксану призначили командиркою взводу безпілотних авіаційних комплексів Збройних сил України. У березні 2024-го вона потрапила до рейтингу «УП-100. Сила жінок». А у травні світлина Оксани з’явилася на обкладинці «Vogue».
У підпорядкуванні 21-річної військової – виключно чоловіки й, переважно, значно старші за неї. Спочатку, зізнається дівчина, вона очікувала упередженого ставлення до себе на посаді. Але невдовзі переконалася, що бійці зважають радше на її компетентність, ніж на стать чи вік.
«Якось їду з солдатом із позицій, а він мені каже: «Оксано, ти – перша, хто спитав, чи є в мене все необхідне: аптечка, турнікет, каримат, спальник». Я відповідаю: «Командир має це робити. А він: «До тебе ніхто цього не робив за весь час моєї служби».
Захисниця переконана, що командир потрібен для того, щоб дати розуміння людям, що не все втрачено. Для того, аби дати їм по-максимуму у забезпеченні та найголовніше – зберегти їхні життя.
«З приводу того, що я керую взводом чоловіків, теж цікавилася у побратима. На що він відповів: «Чесно, мені – все одно. Ти нас забезпечуєш всім необхідним і, головне, ти до нас ставишся людяно». Тож ці питання, які хвилювали мене раніше – про мій молодий вік і жіночу стать – відпали назавжди. На війні є чим займатися і без цього. Я ціную кожного у своєму взводі».
«Дорога життя: кошти від покупки збірки підуть на допомогу ЗСУ»
Весь свій біль, свої переживання та емоції Оксана викладає у віршах. Вже надруковані дві збірки під час її перебування на передовій. Присвячує їх військова своїм загиблим та зниклим безвісти побратимам. Днями дівчина отримала мистецьку премію імені Богдана Хмельницького 2024 року у номінації «Літературні твори військової тематики» за збірки «Дорога життя» та «Назустріч смерті».
Оксану Рубаняк також висунули на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2025 році. Поетка та бійчиня може її отримати за книгу поезій «Назустріч смерті», написану на фронті. Авторка називає збірку своїм щоденником: інколи у формі конспектування подій, інколи – у формі потоку свідомості.
Збірка поезій «Дорога життя» – це друга книга, написана на фронті у Донецькій області під час захисту суверенітету та територіальної цілісності України. Якщо перша – «Назустріч смерті» – змушує здригатися від своєї назви, то «Дорога життя» несе надихаючий сенс, що зароджує в серці віру в перемогу світла над тьмою, правди над брехнею, життя над смертю.
«Дорога життя» – так ми називаємо відрізок шляху, де ймовірність загинути – дуже висока. Через проглядовість та прострілюваність по ній ворогом, винести пораненого буває надзвичайно складно, а то й неможливо.
Дорога, що є порятунком, і дорога, що є загибеллю. Для кожного з нас вона готує індивідуальний розвиток подій, ніколи не передбачуваний і часом не прийнятний. Вона зберегла життя найдорожчим, найвідважнішим людям, і вона ж забрала їх у нас. Нещодавно на прощанні з моєю подругою «Чекою», я зловила себе на думці: добре, що моя загибель нікому не розіб’є серце щодо кохання», – зізнається захисниця.
Всі кошти від продажу збірки будуть витрачені на необхідні матеріальні засоби та амуніцію підрозділу, де служить Оксана.
«Я служитиму стільки, скільки знадобиться. Звісно, не хотілося б, щоб моя молодість пройшла на фронті. Але я шукаю сенс в усьому. Будь-яка дія має результат і висновок. Нічого не відбувається просто так. Щоб бути чесними з іншими, потрібно бути чесною із собою. Я відповіла вже давно для себе на питання: заради чого я там, навіщо я там, яке моє призначення. Сенс мого перебування там знайдений. Саме сенси й дають мені силу.
Я дуже хочу мати сім’ю. Я дуже хочу мати дітей. Але для цього повинна бути Україна», – підсумувала Оксана Рубаняк.
Сніжана Божок
Фото Олексія Самсонова та з архіву Оксани Рубаняк
