Українці, немов птахи, вирушають в інші країни

Сьогодні важко віднайти в Україні людину, котра б не мала родичів, друзів чи бодай знайомих, які у пошуках заробітків і кращої долі вирішили залишити Україну, тимчасово або назавжди, – адже трудова міграція й еміграція досить часто пов’язані.

Виїздять різні категорії українців: ті, котрі опинилися у грошовій скруті, і ті, хто не може зреалізуватися в умовах сучасної української дійсності; ті, хто прагне зберегти накопичені статки, і ті, хто хоче, щоб діти інтегрувалися до європейського суспільства і мали краще майбутнє. Малокваліфіковані продавці сили і дипломовані спеціалісти; скажімо, лікарі, котрі, окрім роботи в державних лікарнях, приймали хворих у власних приватних кабінетах і клініках. 

Сучасні міграційні процеси класифікують як «п’яту хвилю» переміщень українців і порівнюють з попередніми чотирма великими хвилями у XIX-XX століттях (остання чверть XIX століття, 20-ті, 40-50-ті, 90-ті роки XX століття). Українці перших потоків імміграції переважно не втратили своєї національної ідентичності й сформували великі діаспори за кордоном, які тривалий час підтримували національно-визвольні устремління та різноманітні культурно-політичні проекти на Батьківщині. Нинішні переселенці здебільшого асимілюються чи стають громадянами з подвійною лояльністю, на позначення нового типу міграції (йдеться про висококваліфіковану її частину), у пресі і назва знайшлася – «молоді упевнені космополіти». А життя тим часом розгортає свої сюжети.

Історія перша, про неповернення. Песимістична

Михайло Г. мешкав у стародавньому мальовничому містечку, де колись працювало ще й три потужних промислових підприємства. Тепер у ньому ледь жевріють кілька переробних та вирує великий базар, на якому торгують люди різних спеціальностей. Але у чоловіка не було проблем з роботою. Михайло ремонтував квартири. Совісність, погідна вдача і золоті руки зробили його найбажанішим майстром у населеному пункті; а оскільки плату брав помірну, то замовлення доводилося планувати задовго наперед. Хоча, що казати: трудився багато і важко. Приятелі давно радили їхати за кордон. Мовляв, там за кілька місяців можна заробити більше, ніж удома за рік. У відповідь чоловік віджартовувався, бо дуже дорожив родиною, тихими провінційними вуличками, повівом паленого огудиння з осінніх городів, усім, чого й виповісти до ладу не умів.

Але час стрімко летів: росли діти, комунальні платежі, кількість рідних могил на міській околиці. І він капітулював. Чергу до Посольства Михайло з усіма вистоював на вулиці. Кілька годин на пронизливому вітрі під мжичкою зі снігом. Перед входом до приміщення на металеві стояки натягнута поліетиленова стрічка, у тій загороді раз чи двічі на годину з’являвся охоронець – і закликав когось до приміщення. Відгороджений простір і безперервне снування машин до зведеного поруч хмарочосу змушувало людей збитися купою на клаптику тротуару, де саме утворилася чимала калюжа…

З однієї з поїздок на заробітки Михайло не повернувся, загинув за нез’ясованих обставин. Найвірогідніше, хтось спокусився на його гроші.

Свого часу Юлія Мостова та Сергій Рахманін у «Дзеркалі тижня» трудову міграцію назвали образною метафорою – «кровотеча». Однойменна стаття мала великий резонанс, водночас її критикували за некоректне використання даних, упередженість та надмірну сугестивність.

У пошуку «кровоспинних»

Громадська організація «Європа без бар’єрів», залучивши до презентацій та обговорення представників країн «вишеградської четвірки», провела для журналістів корисний тренінг «Як коректно висвітлювати трудову міграцію та уникати фейків».

Модератори з України (Ірина Сушко, Павло Кравчук, Катерина Кульчицька, Руслан Мініч) акцентували на мінливості характеристик трудової міграції українців. Скажімо, якщо до 2014 року основним напрямком трудової міграції була Росія, то нині першість належить Польщі, яка приймає 40% усіх трудових мігрантів з України. Змінилася також внутрішня географія трудових ресурсів: раніше близько 70% відсотків заробітчан були вихідцями із західних регіонів України, зараз збільшилася кількість працівників зі Сходу та Центральної України. Переінакшилися показники і з гендерного погляду – з-поміж трудових мігрантів віднині переважають чоловіки.

Ритори звернули увагу на типи викривлень, які спостерігаються в медіа: неправдиві дані щодо кількості трудових мігрантів (справжнє число їх вирахувати неможливо), змішування типів міграції, маніпулювання формулюваннями і даними соціологічних опитувань, перебільшення чи применшення ризиків трудової міграції.

Також вони вказали на те, що у пресі майже не згадуються позитивні ефекти трудової міграції, якими є: можливість вкладати кошти у нерухомість, малий бізнес, освіту, медицину; розвантаження ринку праці (трудова міграція знижує безробіття); користь від грошових переказів. До слова, останні у 2018 році за оцінкою Національного банку України склали близько 11,6 мільярда доларів, а до кінця 2019 очікується надходження (офіційними і неофіційними каналами) 12,2 мільярда доларів. Це більше за іноземні інвестиції в Україну.

Можливо, про такі вигоди мало говориться, бо трудова міграція не лише матеріально підтримує частину наших співгромадян, а й водночас породжує проблеми, пов’язані з руйнуванням родинних зв’язків, соціальним сирітством тощо.

Реалії трудової міграції до Словаччини розкрив Томаш Мадленак із Дослідницького центру Словацької асоціації зовнішньої політики. Він, зокрема, відзначив, що у його країні рівень безробіття станом на початок 2019 року перебував на рекордно низькому рівні (5,26%), а уряд країни вніс певні зміни до законодавства, щоб привабити більше громадян з-поза меж ЄС. Українці у Словаччині переважно працюють робітниками – у першу чергу, операторами та монтажниками машин і устаткування. Молодь приїздить на навчання до Пряшівського університету та технічного університету в Кошице, адже виші знаходяться близько від кордону з Україною. Найчастіше студенти опановують словацьку мову та культуру, соціальні науки, а ще – інформаційні технології, біологію та екологію.

Ерік Ушкєвич (ГО «Угорське європейське товариство») розповів, що від початку міграційної кризи 2015 року уряд Угорщини виголошує антимігрантську риторику. Проте реальна політика показує протилежну тенденцію. Щоправда, в останнє десятиліття кількість українців, які перебували в Угорщині, зменшилася, вони емігрують до інших країн у пошуках вищої оплати своєї праці.

Петер Бішоф із Чехії (Рада з питань інтеграції) згадав про досить болюче питання, яке стосується працевлаштування у Чехії – сумнівні агентства та фірми з обох боків кордону наживаються та обдурюють потенційних українських працівників. На противагу шахраям чеська торгова палата створила допоміжний офіс у Львові, який виступатиме посередником між роботодавцями і претендентами на робочі місця. Взагалі, процедура працевлаштування в Чехії є складною і тривалою. Для пришвидшення процесу та зменшення корупції впроваджені «Ukraine Project» та «Ukraine Mode». Утім, нововведення поки що мало допомагають. Чимало українців працюють на виробництві, будівництві, сезонних роботах нелегально, за польськими візами, які не дають права на працю в Чехії.

Мирослава Керик – іммігрантка, історик, соціолог, фахівець у справах міграції та української спільноти в Польщі, президент Фонду «Наш Вибір» і редакторка однойменного журналу – проаналізувала деякі розповсюджені міфи та стереотипи. По-перше, про велику кількість українських біженців у Польщі. У 2014-2019 роках Польща насправді прийняла лише 107 біженців. Терміни «біженець» та «мігрант» іноді використовуються політиками як синоніми. По-друге, про те, що українці забирають робочі місця у поляків. Рівень безробіття у Польщі у січні поточного року склав 3,7%. А до 2025 року країні не вистачатиме 1,5 мільйона працівників. Українці погоджуються на нижчі зарплати і понаднормову роботу. Проте це не є першопричиною сповільнення росту оплати праці. Тимчасові агенції з працевлаштування наймають українців на невигідних умовах і отримують за це винагороду в роботодавців. По-третє, іноді у польських медіа з’являються публікації про непрофесійність українців. Свого часу набула розголосу стаття, у якій йшлося про смерть пацієнта через медичну помилку чи недостатню кваліфікацію медсестри-українки. Мирослава Керик наголосила, що Міністерство охорони здоров’я Польщі не зареєструвало жодного випадку смерті поляків з вищеозначених причин. Окрім того, через складну процедуру отримання права працювати медсестрою в Польщі зараз тут працює всього 82 медсестри та 8 акушерок з України.

Доповідачка відзначила також, що безвіз дає змогу попередньо ознайомитися з умовами праці. Згадала прикру статистику: 18% українців стали жертвами злочинів у Польщі, при тому, що не всі скривджені повідомляють про факти порушення їхніх прав.

За останні роки зросла кількість українців, які навчаються у Польщі. Дуже мало студентів планують повернутися до України, формується нова категорія польських громадян.

Українські трудові мігранти значною мірою формують імідж українця за рубежем. Порівняно з 2013 роком на 20% зменшилися симпатії поляків до українців. В інших європейських країнах у рейтингу ставлення до мігрантів вони випереджають зазвичай лише вихідців із мусульманських та африканських країн. Задля поліпшення збірного образу нашого колишнього співвітчизника втілюються певні проекти.

Історія друга, про неповернення. Схоже, оптимістична

Так, за підтримки Посольства України в Чеській Республіці вийшла книга «Між вами. Українці, якими їх не знають». Видання знайомить з 30-ма уродженцями України, котрі роблять кар’єру у Чехії, руйнуючи стереотип про «некваліфікованого» українського заробітчанина. Йдеться про топ-менеджерів і вчених, банкірів і художників, реставраторів та лікарів, спортсменів і музикантів, а також генетиків, біохіміків, програмістів, архітекторів, інженерів-конструкторів, хореографів, солістів опери і балету та навіть паркуристів. Їхні професійні успіхи, життєву філософію та хобі. «Історії взаємопроникнення української і чеської культур вже виповнилося не одне десятиліття і навіть не одне століття, – зауважив під час презентації проекту Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чехії Євген Перебийніс. – Мало хто знає, наприклад, що першовідкривач Трипільської культури на території України Вікентій Хвойка був за національністю чехом, а українець Іван Борковський, своєю чергою, став першовідкривачем Празької керамічної культури.

Українська міграція до Чехії на початку 90-х років XX століття була – будьмо відверті – не від доброго життя. Від багатьох чехів мені доводилося чути про те, що післяреволюційна Чехія побудована руками українців. Дуже сподіваюся, що колись їхній внесок в економіку цієї країни буде належним чином ушановано, і хтось навіть поставить хоча б невеличкий пам’ятник українському будівельнику».

Цікаво, що серед персонажів книги є і уродженець Чернігова, талановитий художник Олександр Оніщенко, котрий працює в оригінальній техніці – створює картини на чорному полотні. Олександр має невеличкий власний замок біля Праги та галерею у серці столиці. Багато мандрує світом, його кличуть на найпрестижніші виставки. Свій шлях художника на еміграції розпочинав з етюдником на Карловому мості. Звідтоді багато води спливло у Влтаві. Незабаром Олександр готується представити свою виставку і в Україні.

Перелітні птахи значно швидше летять додому, ніж у теплі краї. Чи відбудуться в нашій державі процеси рееміграції? Адже, наприклад, у Латвії розробляються програми повернення колишніх співвітчизників.

Тетяна ДЗЮБА