40-річчя, якого не буде

22 лютого у Олександра Ковтуна мав бути ювілей – 40 років. У цей день «душа компанії», напевно, зібрав би друзів, жартував би так, що сміялися б усі, і, можливо, планував би першу весняну риболовлю. Але замість святкового столу родина понесе квіти на Алею Героїв у рідній Носівці. Життя мужнього воїна 3-ї окремої штурмової бригади, батька двох синів і талановитого лісника обірвав ворог. Він народився за два дні до дати, яка згодом стане початком великої війни, і віддав життя, щоб ця війна не прийшла в його дім.

Олександр Вікторович Ковтун народився 22 лютого 1986 року в селі Підгайне. Його життєвий шлях був сповнений простої, але глибокої любові до рідної землі. Закінчивши Носівську школу № 7 та Мринське училище № 33, він здобув робітничі професії слюсаря та тракториста. Проте справжнім покликанням Олександра завжди була природа і люди.

«Він був більше другом, ніж вчителем»

Для 19-річного Артура, старшого сина загиблого Героя, батько залишається взірцем життєлюбства. Хлопець згадує тата з теплою усмішкою, хоча в очах – невимовний сум.

– Мій тато постійно був веселим, завжди міг сказати якийсь жарт, – розповідає Артур. – Його гумор «заходив» постійно. Він завжди був у центрі уваги саме завдяки своєму позитиву. Міг вставити свої «п’ять копійок» у будь-яку розмову, і коли він це робив – всі навколо сміялися. Я відчуваю, що я такий самий, перейняв це від нього.

Шлях Олександра до його улюбленої справи був різним. Артур пригадує, що коли він був зовсім малим, батько працював заправником на АЗС десь у Києві чи Броварах. – Не знаю точно, як і де він там робив, – каже син. – Головне, що були гроші, і слава Богу. Артема, мого меншого брата, тоді ще не було.

Згодом у житті Олександра був період, коли він відкрив у собі кулінарний талант. Разом із дружиною Юлією вони працювали в мережі «Пузата хата». – Він був там кухарем, – із гордістю зазначає Артур. – Тато дуже смачно вмів готувати, це стало для нього справжнім хобі. Знаєте, існує шеф-кухар, то він був типу як «су-шеф».

Господар лісу та стихія природи

Та найбільше серце Олександра належало лісу. Останні роки перед повномасштабним вторгненням він працював у Мринському лісництві, в бік Лісових хуторів. Офіційно – бензопильщиком.

– Він дуже любив пилку, різні домашні інструменти, – згадує син. – Але він не зрубував дерева як попало. Він прибирав ті, які заважали, які були вже непотрібні, проводив санітарні чистки. А як спилювали старі – то потім садили нові. Він часто брав мене туди на роботу, і я допомагав йому в цьому.

Любов до лісу в Олександра була з дитинства, адже виріс він біля села Підгайне. Артур каже, що батько знав там кожну «нору», кожне дерево. Більше того, у нього там була втілена справжня мрія дитинства – власний будинок на дереві.

Окремою пристрастю Олександра були гриби.

– Це була його стихія, – ділиться Артур. – Хоча, хоч як це дивно, він ненавидів їх їсти. Не знаю чому, але сам процес збору був для нього улюбленою справою. Він знав місця, де їх було найбільше, але нікому тих місць не показував. Бувало, сидимо в лісі сім’єю, їмо шашлики, аж раптом він кудись зникає. Немає його хвилин 10-15, а потім приходить з повними корзинами грибів. Радості його не було меж.

Артур згадує кумедну історію, пов’язану з цим батьковим захопленням:

– Одного разу я з другом вирішив теж поїхати по гриби. Назбирав усе, що бачив. Привіз показати татові, а він сміється: каже, що там більшість отруйних. Мені тоді стало соромно, але то таке… Досі згадую ті гриби. До речі, вже після його смерті, не знаю чому, але я знову вирішив поїхати по гриби. Просто захотілося відчути той зв’язок.

Окрім «тихого полювання», Олександр був майстерним рибалкою. Але й тут у нього був свій, особливий підхід. – Для нього захопленням було не ловити рибу як усі, вудкою, а руками, – розповідає син. – Недалеко від нас є річка, він мене завжди брав із собою. Одягав гумовий одяг (заброди), залазив у воду і просто руками ловив то щук, то в’юнів. Кидав мені на берег, а я ходив і збирав. Тараньки з тієї риби в нас було море. Вудкою він ловив хіба що в центрі, і то тільки тоді, коли хотів побути наодинці, відпочити від усього.

Батьківська мудрість

У вихованні синів Олександр дотримувався принципу дружби та довіри.

– Важко дуже без нього, – зізнається Артур. – Він був для мене більше другом, ніж вчителем чи наглядачем. Завжди вчив новому, підказував, підтримував і сміявся разом зі мною. Тільки один раз, коли мені було років 4-5, він поставив мене «на гречку» в куток, але без зайвої суворості, швидше як попередження.

Батько вмів знаходити спільну мову з дітьми, іноді навіть стаючи їхнім спільником у маленьких хитрощах. – Він дозволяв мені в міру, але іноді й те, що мама забороняла, робив це «втіхаря», – усміхається Артур. – Пам’ятаю, пішов я гуляти. Мама сказала повернутися до 21:00. Я вирішив зателефонувати татові й попроситися до 22:00. Він дозволив, але додав: «Тільки мамі не кажи». Так я і робив. Мама дзвонить, питає де я, а я кажу – скоро буду. Ось такі в нас були відносини.

«Це був день, коли все змінилося»

Мирне життя родини Ковтунів, як і мільйонів українців, зруйнувало 24 лютого 2022 року.

– Це був жахливий день, коли все змінилося і для мене, і для всієї України, – згадує Артур. – Мама тоді працювала в Києві, біля Бориспільського аеропорту. З самого ранку вона дзвонила татові, але він спав. Тоді вона набрала мене. Я був переляканий, у сім’ї паніка. Сусіди зібралися на вулиці, обговорювали, що робити.

Олександр не міг сидіти склавши руки. Через кілька днів він пішов записуватися до ТРО. Він рвався на фронт одразу, але спочатку йому казали чекати. Проте вже 15 березня 2022 року родина проводжала його на війну. – Ми проводжали його зі сльозами на очах. Це був день страху для всіх нас, ми боялися його втратити, – каже син.

Шлях Воїна: від піхоти до штурмовика

Спочатку Олександр служив у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Служба там була непростою. За словами сина, батько частенько жалівся на бридке ставлення з боку окремих командирів. Це спонукало його шукати місце, де він зможе бути ефективнішим.

У 2023 році, коли формувалася 3-тя окрема штурмова бригада, Олександр перевівся туди. Він пройшов крізь найгарячіші точки цієї війни.

– Він був у «кільці» в Бахмуті, воював в Авдіївці, – розповідає Артур. – Інколи було таке, що він не виходив на зв’язок тиждень, два, а то й три. Ми сильно переживали. Частіше ми переписувалися, ніж розмовляли, бо йому так було зручніше. Але що б там не було, у нього була одна відповідь: «Все добре». При будь-якій ситуації він так казав, щоб нас не засмучувати.

Олександр ставився до війни професійно. Він розповідав, що це для нього стало як робота, він навіть казав, що це «любив». Обожнював свою працю – нищити ворогів, які вдерлися на нашу землю, захищати Вітчизну.

Ціна цього захисту була високою. У Олександра було багато контузій, точно більше семи. Після однієї з них він навіть проходив тривалу реабілітацію.

– Коли він приїжджав додому, ми були безмежно раді, але він вже не був таким, як раніше, – з болем зазначає син. – Він став серйозним. Вдома про війну намагався не говорити, переключався на щось інше. Тільки іноді, за чаркою, його «повертало» до того веселого стану, яким він був колись. Війна змінила нас усіх.

Приблизно за рік до загибелі, зважаючи на численні контузії та стан здоров’я, Олександра перевели до підрозділу протиповітряної оборони (ППО). Він служив навідником в артилерійському взводі зенітної батареї.

Останній подвиг і прощання

Навіть на новій посаді Олександр проявляв виняткову мужність. 9 серпня 2025 року в районі населеного пункту Вище Солоне Ізюмського району Харківської області він здійснив справжній подвиг. Будучи старшим вогневої групи під час масованої атаки ворога, Олександр особисто кулеметним вогнем знищив чотири ударні дрони. Його група також ліквідувала кілька FPV-дронів та боєприпас «Ланцет». Завдяки його майстерності було врятовано життя побратимів і збережено техніку.

Проте війна невблаганна. Останній приїзд додому був просякнутий передчуттям. – Останній раз, коли він був удома, він дуже не хотів від’їжджати, – згадує Артур. – А коли вже повернувся на позиції, жалівся, що мало відпочив, хотів назад додому.

Ми розмовляли з ним востаннє за день до його смерті. Наступного дня він вже не брав слухавку. Я був у паніці. Мені тоді приснився дивний сон: батько стояв у білому халаті… Після цього сну я кожного ранку виходив виглядати у вікно, сам не знаючи, кого і чого чекаю. І одного ранку до нас прийшла людина у формі зі звісткою, що тато загинув.

Олександр Вікторович Ковтун загинув 26 вересня 2025 року.

– Це стало горем для мене і всієї нашої сім’ї, – каже Артур. – Я й досі не усвідомлюю, як жити без того, хто кожну хвилину міг підказати й допомогти. Це біль і страх, які тепер завжди зі мною.

Поховали Героя в рідній Носівці, на кладовищі по вулиці Центральній. Але його головний заповіт залишився живим у серці його сина.

– Порад він давав мені багато, дуже важливих, настанов на майбутнє, – завершує розповідь Артур. – Але найголовніша його порада була такою: «Попри все, попри всі труднощі, потрібно залишатися людиною, що би не було». Це найголовніше. Це те, що я запам’ятав назавжди. І я хочу, щоб всі брали з цього приклад – залишатися людьми попри всі випробування долі.

Григорій Шевченко,

здобувач першого (бакалаврського) рівня вищої освіти МДПУ ім. Богдана Хмельницького