АНДРІЮ ДЕМИДЕНКУ – 75 !
12 червня виповнилося 75 років видатному українському поету-пісняру Андрія Демиденку.
Народився у селі Мартиновичах Поліського району на Київщині.
Писати вірші почав у сьомому класі. У восьмому класі почав друкуватися у «Київській правді». На літературний шлях юного поета благословив Андрій Малишко, це сталося, коли хлопець приніс у журнал «Дніпро» добірку своїх віршів. Малишко прочитав рукопис і сказав: «Я бачу вашу літературну доріжку – вона аж дзвенить!».
У 18 років Андрій Демиденко став переможцем конкурсу на кращу молодіжну пісню.
У 1973 році закінчив Київський Національний університет будівництва та архітектури за спеціальністю «інженерна геодезія», згодом – з відзнакою факультет журналістики Київського Національного університету ім. Т. Г. Шевченка.
З 1999 року – професор кафедри української літератури, нині – професор кафедри методики викладання української мови та літератури, керівник літературної студії Київського Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова.
Андрій Демиденко є автором текстів близько 750 пісень, серед яких «Вічний Київ», «Батьківський поріг», і «Гуцулка-гуцулянка», і «Україночка», «Хрустальные цепи», «Не мовчи».
Пісні Андрія Демиденка виконували: Дмитро Гнатюк, Юрій Гуляєв, Микола Кондратюк, Юрій Богатиков, Алла Пугачова, Софія Ротару, Раїса Кириченко, Назарій Яремчук, Оксана Білозір.
Підготував Олександр Молибога
Жіноча доля
Жіноча доля, хто її розкаже?
Жіноча доля, хто її збагне?
Їй на землі моїй чомусь найважче,
Жіноча доля вибрала мене.
Вибрала мене…
Коханий мій, коханий мій,
Не всі літа ми молоді,
Але й тоді моя любов,
Моя любов не обірветься.
Лише іди за мною ти,
Лише іди за мною ти в житті
На відстані душі, на відстані сльози,
На відстані самого серця.
Перепливу печаль свою і болі,
Сто раз воскресну у своїм житті,
Я зможу все, моя жіноча доле,
Лише врятуй мене від самоти,
Від самоти…
Дай, Боже, радості
У білої заздрості – біла печаль,
У чорної – чорний весь світ.
У білої заздрості – щирість в очах,
У чорної – схована злість.
У білої заздрості – друзі і день,
У чорної – зрада і ніч.
У білої заздрості – віра в людей,
У чорної – сотні облич…
Дай, Боже,
До старості
Не знати
Чорної заздрості.
Дай, Боже,
Не заздрить нікому.
Дай, Боже, радості,
Світлої радості
Кожному серцю
і кожному дому!
Збагне біла заздрість біль наших утрат
І втішить у годину біди.
А чорная прийде, обійме, як брат,
Але порадіє завжди.
У білої заздрості – друзі і день,
У чорної – крик самоти.
Між ними ніколи не звести мости.
Між ними – довічна дуель!
Україночка
Не одні хани у полон мене брали,
Били-вбивали, на чужину гнали,
Били-вбивали, на чужину гнали.
А я не скорилася, із сльози відродилася,
Українкою ж я народилася.
Кажуть люди я сама, наче квіточка,
Що пливуть мої слова, як та річечка,
Що душа моя співає, мов сопілочка.
А я просто українка, україночка,
А я просто українка, україночка.
А я не скорилася, із сльози відродилася,
Українкою ж я народилася.
Ах, моє ти село
Як присняться мені спориші,
Тиха річка й туман,
Значить, треба душі,
Значить, треба душі
Лікуватись від ран.
Значить, треба душі,
Значить, треба душі
Лікуватись від ран.
Ах, моє ти село –
Запах м’яти й ріллі,
Ти – колиска моя
На тривожній землі.
Ах, моє ти село!
Ах, велика рідня!
Ти – моє джерело
До останнього дня.
Тільки тут лиш дитинства роки
Повертають назад,
Хоч мої вже батьки,
Хоч мої вже батьки
Забіліли, як сад.
Хоч мої вже батьки,
Хоч мої вже батьки
Забіліли, як сад.
Як присняться мені спориші,
Тиха річка й туман,
Значить, треба душі,
Значить, треба душі
Лікуватись від ран…
Бережімо ті дні
Я так спішу до тих воріт,
До тих віконниць,
Де над водою мріє верболіз…
Мої думки, мої прутки,
Нестримні коні, несіть мене,
Де рідне все до сліз,
Де рідне все до сліз!
Бережімо ті дні золоті,
Коли батько і матір
Іще молоді!
Бережімо ті дні золоті,
Коли разом,
Коли разом ми всі у житті!
Усе моє від тих воріт,
Від тих віконниць,
Де горне осінь літо у стоги…
До них, до них через роки,
Через перони, там ждуть мене
Дитинства береги,
Дитинства береги…
Уже нема ні тих воріт,
Ні тих віконниць,
Не засміється стежка край озер…
Мої думки, мої прудкі,
Нестримні коні, куди ж, куди
Летіти нам тепер,
Летіти нам тепер?..
Душі криниця
Висиха душі криниця,
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду у село.
Як побачу рідну хату
Завеснію, наче цвіт,
Здрастуй мамо, здрастуй тату,
І мого дитинства світ.
Сяду з вами на порозі,
Поклонюся я землі
Стану справжнім як природа
Як вечеря на столі.
І хоч так мені привітно,
Та щемить душа села.
Я ще літо, я ще літо,
А батьки уже зима.
