«У нинішніх телесеріалах психолог – неначе якийсь маніяк…»

Оксана Охватенко – людина ще дуже молода. Але вона справедливо вважається вже досвідченим і хорошим дитячим психологом. Особливо легко знаходить спільну мову з малюками, які довіряють тьоті Оксані всі свої найпотаємніші секрети. Вона – їхній найкращий друг та порадник!

І хоч деякі батьки відверто зізнаються, що збагнути власних дітей – це ще складніше, ніж вивчити вищу математику, Оксана Вадимівна може легко порозумітися в рідному Чернігові з будь-яким малюком. 

«У нинішніх телесеріалах психолог – неначе якийсь маніяк…»

Пані Оксана – психолог за фахом і за покликанням. Успішно закінчивши Чернігівський національний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка, вона десять років працювала психологом у дитсадку, тепер – як то кажуть, на вільних хлібах. І жалкує лише про одне – що її професія, така дуже важлива й престижна на Заході, досі не має попиту та належної поваги в Україні.

«У нас особисті проблеми звикли обговорювати з сусідами, колегами на роботі, нерідко навіть із зовсім випадковими знайомими, – з ким завгодно, тільки не з фахівцем, – говорить Оксана. – Взагалі, психолог у нашій країні поки що сприймається на рівні з астрологом та ворожкою. Такий імідж, зокрема, формують і наші ЗМІ. Наприклад, у нинішніх «мильних» телесеріалах психолог зображується, наче якась, м’яко кажучи, недалека істота, котра займається казна-чим. В одному фільмі це був… маніяк, який у певний спосіб гіпнотизував та зомбував своїх жертв. А в газетах на одній сторінці друкуються анекдоти, гороскопи, тести і поради психолога. Й там же зазначається, що результати тестування не слід сприймати серйозно».

Оксана – прихильниця витонченого англійського гумору, тому зовсім не сприймає і вітчизняні анекдоти про психологів. Адже всі вони практично зводяться до того, що «вдома – гамірно, на роботі – теж, а ось на кушетці у психолога можна годинку тихо і спокійно полежати, відпочивши від дому та роботи».

«Все це – надто примітивно й не смішно, – каже моя співрозмовниця. – Кожному з нас необхідно мати власного психолога. Наше життя сповнене стресів. І тому у людей часто виникає невдоволення собою, роботою, своїм особистим життям. Людина відчуває себе самотньою, їй нерідко просто ні до кого звернутися за підтримкою. І дуже важливо, щоб у такій ситуації поруч був дійсно кваліфікований спеціаліст, якому людина довіряє. Який може дати пораду та навіть просто уважно вислухати. І у людини покращується настрій!

Звісно, що психолог повинен так само дотримуватися таємниці сповіді, як і священник».

«Ви мені сподобалися – будете моєю рідною тітонькою!»

«Гарний психолог навіть добрими, чуйними словами може знеболити душу, – переконана Оксана Охватенко. – А працювати психологом саме з дошкільнятами – як на мене, значно важче та відповідальніше, ніж із дорослими чи підлітками. Дитина часто просто не розуміє, що відбувається з нею, адже у п’ять років непросто збагнути свою проблему та ще й правильно сформулювати її».

Отож усе це – завдання кваліфікованого психолога: поспілкуватись із дитиною, ненав’язливо поспостерігати за нею, проаналізувати її малюнки. Бо саме малюнки дитини можуть багато розповісти про неї як про особистість!

«Звичайно, насамперед потрібно заслужити довіру дитини, – наголошує Оксана. – А для цього необхідно стати їй другом, навчитися спілкуватися з нею, так би мовити, на рівних. Щоб малюк відчував: до нього ставляться з повагою і цінують його думку. До речі, специфіка роботи в дитсадочку – все має відбуватися, як гра. Дитина знає, що ось вона прийшла до психолога – до тьоті, яка з нею пограється. І часто психологу дитина розповідає навіть те, чого вона не говорить батькам».

За таких дуже довірливих стосунків між «тьотею» Оксаною Охватенко та її вихованцями, трапляється й немало кумедних та зворушливих історій.

«Була у нас така дівчинка – Ганнуся, – розповідає Оксана. – Коли вона мене вперше побачила, то сама підійшла і сказала: «Ви мені сподобалися, будете моєю рідною тітонькою». Але їй цього здалося мало – захотілося, щоб я її тітонькою стала офіційно. Спочатку у неї десь там якийсь 49-річний дядя, який мешкав у селі, виявився неодруженим. То вона вирішила, що я повинна вийти за нього заміж. Але потім подумала: це ж ми з її дядею візьмемо шлюб, і я поїду мешкати до нього в село, отож вона не буде мене бачити щодня. Але Ганнуся – дівчинка кмітлива. Незабаром вона вже почала «діставати» свою бабусю, аби та мене… вдочерила, а тоді – маму з татом, щоб вони мене… всестрили. А потім вона, дякувати Богу, пішла в школу, бо не знаю, чим би все це скінчилося».

Ходила в дитсадок і п’ятирічна Даринка, яка дуже хотіла… мешкати у свого психолога – в оселі Оксани, при тому, що вона там жодного разу не була.

«Це навіть становило певну проблему, – пригадує Оксана. – Наприклад, я йшла з роботи і зустрічала цю Даринку з її татом: їм треба наліво, а мені – направо, то Даринка бігла за мною й кричала: «Тітонька – моя, і я у неї буду жити!».

А хлопчик Рома у свого психолога раптом… закохався! «Якось він у мене на заняттях не дуже добре поводився, – розповідає Оксана. – Я йому кажу: «Ромчику, ти ж – такий хлопчик хороший, а як тільки у мене заняття, так ніяк заспокоїтися не можеш: знов увесь час бешкетуєш!» А він говорить: «Розумієте, Оксано Вадимівно, коли я вас бачу, то просто втрачаю голову»… З Ромою взагалі траплялося багато цікавих випадків. Одного разу, пам’ятаю, до мене на заняття прийшов мій однокурсник. То Роман таку сцену ревнощів влаштував! Обурився: «Що це до вас чужі дяді ходять?» Я відповідаю: «Це – не просто дядя… Це – мій однокурсник. І він працює психологом в іншому дитячому садочку». Пояснюю йому все. Й раптом він так ображено запитує: «Ну, й багато у вас таких однокурсників?!»

На жаль, більшість батьків, на відміну від своїх дітей, роботу психолога недооцінюють. І звертаються до фахівця лиш тоді, коли хочуть переконатися, що їхня дитина вже цілком готова до школи. Бо пані Оксана, за допомогою спеціальних диво-тестів, може доволі точно визначати рівень інтелекту своїх вихованців.

Сама ж чарівна Оксана Охватенко переконана, що й нам, дорослим, є чому повчитися у своїх дітей. Адже їхній світ – такий гармонійний, щирий і довершений!

Сергій Дзюба